Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

Такий урок роману «Червоне і чорне». Я бажаю вам добре зрозуміти його і, піднявшися над своїми пристрастями, пізнати справжні почуття — піднесене честолюбство і ніжну любов. Бо у цьому — секрет щастя. Доки людина залежить від поглядів інших людей і подій зовнішнього світу, вона надзвичайно вразлива і обов’язково нещасна. Романтичне, як чудово показав Гегель[71], — це конфлікт між поезією серця, втіленою у герої, і прозаїчною дійсністю. За рицарських часів герой бився з невірними і з вітряками[72]; за часів Стендаля герой б’ється з урядом і з негідниками. Сьогодні, як і вчора, кожний «знаходить перед собою безглуздий і ніби зачарований світ, який він повинен перемогти… Зокрема, молоді люди — це нові лицарі, які мають прокласти собі шлях, борючись в умовах меркантильного світу». Герой може знайти душевний спокій лише у тому разі, коли віднині залежатиме тільки від власної думки або від думки іншої людини з благородною душею, людини, на яку він може покластися, як на самого себе. У такому разі він врятований.

Ось істини, які знаходимо у Стендаля і тільки у нього. Саме тому Стендаль, як він того бажав і як сам передбачав, має читачів і у наші дні.

«Друже читачу, — говорив він, — не проводь своє життя у страху і у ненависті».

Будемо поважати цю пораду, трохи змінивши її форму. Хіба що так:

«Друже читачу, проводь своє життя у любові і високих устремліннях».

Оноре де Бальзак

[73]

«Батько Горіо»

Бальзак не лише один з кращих романістів XIX століття. Він — і сьогодні з цим погоджуються майже всі — найвизначніший з них. У творах Стендаля, безумовно, більше стилю і більше блискучої поезії, але Стендаль розкриває за допомогою своїх персонажів тільки власний внутрішній світ. А Бальзак створив цілий світ, і цей світ належить водночас його часові і всім епохам взагалі. Флобер породив кілька довговічних типів: пані Боварі, Оме, Фредеріка Моро, пані Арну, Бувара і Пекюше; що ж до Бальзака, то його можна порівняти хіба що з міською управою, бо він відтворив портрети двох тисяч чоловіків і жінок, і ці люди здаються бальзакознавцям більш живими, ніж ті, з якими вони зустрічаються в житті.

Найважливіша особливість творчості Бальзака полягає в тому, що він написав не окремі романи, а створив історію цілого суспільства; персонажі його творів — лікарі, стряпчі, судді, державні діячі, купці, лихварі, світські дами, куртизанки — переходять з тому в том, і це надає об’ємності світові, створеному Бальзаком. В той же час, коли Бальзак писав свої перші твори, він ще не розробив плану своєї монументальної епопеї. Марно було б шукати сліди цього плану у первісних текстах «Шуанів», «Тридцятирічної жінки», «Шагреневої шкіри», «Євгенії Гранде» та інших його творах, які побачили світ до 1834 року. Тодішні критики розглядали їх як розрізнені опуси легковажного «жартівника». Бальзака це зачіпало за живе, тим більше, що він прагнув, навіть відчував потребу створити грандіозну і цілісну епопею. «Не досить бути просто людиною, — говорив він, — слід бути системою».

Цілком можливо, що думка про цю систему і персонажів, які переходили б з книги в книгу, зародилася у Бальзака під впливом творчості Фенімора Купера, американського романіста, котрим він захоплювався: адже під впливом Купера Бальзак вирішив описувати шуанів на зразок індійців з книги «Останній з могікан». У романах Фенімора Купера уславлений траппер Шкіряна Панчоха залишався у центрі всіх інтриг, жодна з них не виникала і не закінчувалась без його участі, одне слово, він посідав у творчості Купера таке саме місце, як пізніше посів у «Людській комедії» Вотрен. Бальзак був вражений цим прийомом. Щодо Вальтера Скотта, другого з англосаксонських письменників, які надихали його, він завжди шкодував, що між романами Скотта відсутній зв’язок. Тому й виникла у Бальзака ідея скріпити єдність світу, створеного його уявою, і тим самим забезпечити єдність усієї своєї творчості. Сестра письменника, Лора Сюрвіль, згадувала, що якось — це сталося 1833 року — Бальзак прийшов до неї і радісно скрикнув: «Поздоровте мене, я на вірному шляху до того, щоб стати генієм». І він розгорнув перед нею грандіозний план: «Самим істориком мало стати французьке суспільство, мені лишалося тільки бути його секретарем».

«Батько Горіо», що належить до 1834 року, був першим романом, який Бальзак написав після прийняття цього важливого рішення. Пізніше він включив у рамки своєї системи книжки, написані до виникнення її задуму, змінюючи для цього імена деяких другорядних персонажів. Але свій новий метод письменник застосував уже в первісній версії роману «Батько Горіо». У цьому романі знову з’явилися майже всі персонажі з «Історії тринадцяти»; так, привабливий де Марсе, який колись був серед тринадцяти і відіграв головну роль у повісті «Золотоока дівчина», стає у романі «Батько Горіо» символом тріумфуючої продажності; ця людина, красива, молода, розумна і цинічна, атакує суспільство, так би мовити, зсередини, удаючи при цьому, що схиляється перед його умовностями. Де Марсе — це байронічний пірат, який перетворився на денді: таку роль свого часу часто-густо хотілося грати самому Бальзаку.

Однак Анрі де Марсе — скоріше символ, ніж персонаж — тільки промайне на сторінках роману. Це не він перетворює «Батька Горіо» на поворотний круг, на ключовий роман «Людської комедії». Крім самого Горіо, про якого ми поговоримо далі, двоє людей визначають велич книги; обидва стануть героями двадцяти романів Бальзака, і обидва втілять у собі різні аспекти особистості самого автора: йдеться про Жака Коллена, на прізвисько Вотрен, і Ежена де Растіньяка.

Вотрен — бунтівник, який проголосив війну суспільству, опинившись за його межами, і веде він цю війну, не нехтуючи жодними засобами. Він зрозумів, що дві пристрасті керують людьми: любов до золота і жага насолод, причому перша з них — наслідок другої. На його думку, решта — суцільне лицемірство. Отже, Вотрен викриває неспроможність суспільного договору. Крадіжка, вбивство — все стає у пригоді. Цей збіглий каторжник не вважає, що він гірший за інших, він тільки не такий боягуз, як вони. «Він, — пише Бардеш, — грізний хижак цієї саванни, Шкіряна Панчоха паризького степу, де він вистежує здобич, вдаючись до тих самих запобіжних заходів і просуваючись такою самою скрадливою ходою, як і дикуни в преріях…»

Бальзак наділив Вотрена багатьма власними рисами. Подібно до всіх молодих людей свого часу, письменник