Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

до центру міста; це був худорлявий блідий юнак із профілем, як у римських статуй. Він читав партитуру «Тоски», насвистуючи крізь зуби арію з останньої дії. Вона відчула, що весь жар полуденного сонця пашить на її щоках, а піт передчуття зволожив їй ліфчик. Несамохіть промугикала слова бідолашного Маріо, якими той вітав світанок, перш ніж розстрільний загін урвав його дні. Так між двома рядками партитури зародився роман. Юнака звали Леонардо Гомесом, він так само обожнював бельканто, як і Мауріція.

Впродовж наступних місяців студент одержав диплом лікаря, а вона пережила одну по одній усі оперні трагедії й деякі, що належали до світової літератури. Її вбивали послідовно дон Хозе, сухоти, єгипетська піраміда, кинджал та отрута; вона кохала, співаючи італійською, французькою й німецькою мовами, була Аїдою, Кармен і Лючією де Ламермур, і в кожному випадку предметом її безсмертної пристрасті виявлявся Леонардо Гомес. У реальному житті їх єднала цнотлива любов, яку вона бажала зробити довершеною, не наважуючись узяти ініціативу в свої руки, і якій він опирався в душі, поважаючи її статус заміжньої жінки. Вони зустрічалися в громадських місцях, іноді бралися за руки на темній алеї якогось парку, обмінювалися записками, підписуючись Тоска та Маріо, й, звичайно, нагородили прізвиськом Скарпія Еціо Лонго, який почувався таким вдячним долі за сина, за вродливу дружину й за все добре, що йому послало небо, і так був заклопотаний роботою, бо прагнув забезпечити родині весь можливий добробут, що, якби не сусід, який прийшов переказати поголоску, буцімто жінка Еціо надто часто роз’їжджає в трамваї, той, мабуть, ніколи й не довідався◦б, що відбувається у нього за спиною.

Еціо Лонго був готовий протистояти крахові фірми, хворобі та навіть нещасному випадку з сином — небезпекам, які спадали йому на думку в найгірші хвилини забобонного страху, але він і в гадці не мав, що якийсь улесливий студент може вкрасти у нього з-під носа дружину. Почувши новину, ледь не розреготався, бо з усіх халеп цій, здавалося, було найлегше дати раду, однак у ту◦ж таки мить сліпа лють роз’ятрила йому печінку. Він пішов назирці за Мауріцією до скромної кондитерської, де захопив зненацька дружину, яка пила шоколад зі своїм закоханцем. Еціо Лонго не вимагав пояснень. Схопив суперника за барки, підняв у повітря й жбурнув об стіну під дзенькіт битої кераміки та зойки відвідувачів. Потім узяв дружину за руку й відвів до свого автомобіля — однієї з останніх машин компанії «Мерседес-Бенц», завезених до країни, перш ніж Друга світова війна зруйнувала відносини з Німеччиною. Він зачинив її вдома й поставив на чатах біля дверей двох мулярів зі своєї фірми. Мауріція ридала в ліжку два дні, впродовж яких не зронила ні слова й нічого не їла. А◦Еціо Лонго мав час на роздуми, і його лють змінилася глухим розчаруванням — в пам’яті спливли занедбаність, яку спізнав у дитинстві, бідна юність, а надто самотність і невтолена жадоба ніжності, що не полишали Еціо, поки він урешті-решт не познайомився з Мауріцією Руджері, гадаючи, буцімто завоював богиню. На третій день він не витримав і зайшов до кімнати дружини.

— Заради нашого сина, Мауріціє, ти повинна викинути з голови ці химери. Знаю, натура в мене не романтична, але з твоєю допомогою я можу змінитися. Я не той чоловік, який погодиться терпіти роги, й надто кохаю тебе, щоб відпустити. Якщо ти даси мені шанс, я зроблю тебе щасливою, клянуся.

Замість відповісти, жінка відвернулася до стіни й постувала ще два дні. Чоловік знову прийшов до неї.

— Хотів◦би я знати, якої болячки тобі бракує в цьому світі, раптом я зможу її тобі дати, — пригнічено мовив він.

— Мені бракує Леонардо. Без нього я помру.

— Гаразд, можеш іти до цього блазня, коли хочеш, але ти ніколи більше не побачиш нашого сина.

Вона зібрала валізи, надягла муслінову сукню й капелюшок із вуаллю та викликала таксі. Перш ніж піти, плачучи, поцілувала сина й прошепотіла йому на вушко, що невдовзі вернеться по нього. Еціо Лонго, який за один тиждень скинув шість кілограмів і втратив половину волосся, забрав у неї малюка.

Мауріція Руджері дісталася до пансіону, де мешкав коханий, і виявила, що за два дні перед тим Леонардо поїхав працювати лікарем на нафтопромисел, до однієї з тих спекотних провінцій, назва якої асоціювалася з індіанцями та зміями. Важко було повірити, що він поїхав отак, не попрощавшись; Мауріція віднесла це на рахунок прочуханки, яку Леонардо дістав у кондитерській, переконала себе, що він поет і брутальність чоловіка спантеличила його. Жінка зупинилася в готелі й кілька днів надсилала телеграми за всіма можливими адресами; кінець-кінцем їй вдалося розшукати Леонардо Гомеса й повідомити, що заради нього вона відмовилася від єдиного сина, кинула виклик чоловікові, суспільству й самому Богові й що її рішення розділити його долю, доки смерть розлучить їх, є остаточним.

Це була важка подорож потягом, вантажівкою, а інколи й плавом. Мауріція ніколи не виходила з дому далі, ніж на тридцять квадр[4], проте ні велич краєвиду, ні безмежні відстані не лякали її. Дорогою вона загубила пару валіз, муслінова сукня перетворилася на запорошену жовту ганчірку, однак урешті-решт жінка добулася до саги, де на неї мав чекати Леонардо. Вийшовши з машини, вздріла біля берега човен і побігла до нього: клапті вуалі тріпотіли в неї за спиною, довге волосся вибилося з-під капелюшка. Але замість Маріо її ждали негр у шоломі нафтовика й двоє сумних індіанців із веслами в руках. Відступати було пізно. Вона вислухала пояснення, мовляв, у лікаря Гомеса невідкладний хворий, і сіла в човен із рештою пошарпаного багажу, молячись Господу, щоб ці чоловіки не виявилися бандитами чи людожерами. На щастя, ті ними не виявилися, й річкою з крутими берегами доправили живу та здорову Мауріцію через простору дику місцину туди, де на неї чекав коханий. Поселень було два: одне складалося з довгих загальних бараків, в яких жили робітники; в іншому в доправлених літаком зі Сполучених Штатів двадцяти п’яти збірних будиночках мешкали службовці, а ще там, за металевою загорожею з воротами, біля яких чатували двоє охоронців, містилися управління компанії, безглузде поле для гри в гольф і басейн із зеленою водою, в якій кожного ранку хлюпалися величезні жаби. То був табір для людей тимчасових, усе життя в якому оберталося навколо темної твані, що ринула з-під землі, мов нескінченна блювота якогось дракона. У цій глушині не було жінок, крім кількох витривалих дружин робітників; грінго та наглядачі кожні три місяці їздили до своїх родин.