Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Селом ширилися різноманітні чутки. Пліткували, що «білі» підтримують володіння приватним майном і поміщики їх не займають. А «червоні», підтримувані совітами, боролися за земельну реформу. Однак обидві групи потребували від селян щоразу більшої підтримки.

«Білі» партизани, змовившись із поміщиками, мстилися всім, кого підозрювали в допомозі «червоним». А «червоні» віддавали перевагу біднякам і карали села за будь-яку підтримку «білих». Родини заможних селян вони переслідували.

Село обшукували й німецькі війська, що допитували селян про партизанські візити й застрелили кількох місцевих, аби нагнати на інших страху. Коли вони приїжджали, коваль ховав мене в льоху з картоплею, а сам намагався задобрити німецьких командирів, обіцяючи вчасно їм доставляти харчі та зерно.

Іноді партизанські загони зустрічалися в селі, й тоді починалася різня. Село перетворювалося на поле битви: кулемети стрекотіли, гранати вибухали, покинута худоба й коні ревли, напівголі діти завивали. Селяни ховалися в підвалах, притискаючи до грудей жінок, що читали молитви. Підсліпуваті, глухі, беззубі бабусенції бурмотіли молитви й хрестилися покрученими артритом пальцями, йдучи прямісінько під кулеметний вогонь та насилаючи на голови військових прокльони й прикликаючи Господню кару.

Після бою село повільно поверталося до життя. Однак чоловіки і хлопці билися за зброю, форму й черевики, покинуті партизанами, а також сперечалися, де поховати мертвих і хто копатиме могили. У суперечках минали дні, тіла тим часом розкладалися і вдень їх обнюхували пси, а вночі гризли пацюки.

Якось уночі мене розбудила ковалева дружина й наказала тікати. Ледве я встиг вистрибнути з ліжка, як навколо хатини почулися чоловічі голоси й деренчання зброї. Накинувши на себе мішок, я заховався на горищі й притиснувся до щілини між дошками, крізь яку міг бачити майже ціле подвір’я.

Рішучий чоловічий голос наказав ковалеві вийти. Двоє озброєних партизан витягнули напівголого господаря на подвір’я, де він тремтів і притримував рукою штани. Ватажок банди у високому кашкеті та з вишитими на еполетах зірками підійшов до господаря і сказав йому щось. Я почув лише уривок речення: «…ти допомагав ворогам батьківщини».

Коваль сплеснув руками, присягаючись Сином Божим і Святою Трійцею. Перший удар кинув його на землю. Повільно підводячись, чоловік продовжував заперечувати. Один із прибульців вирвав із паркана стовпчик, розкрутив у повітрі та вдарив коваля по лицю. Коли той упав, партизани взялися кóпати його важкими черевиками. Коваль стогнав і звивався від болю, але вони не зупинялися. Нахилившиись над своєю жертвою, викручували йому вуха, наступали на геніталії, ламали підборами пальці.

Коли стогони припинились і тіло обм’якло, партизани виволокли двох наймитів, ковалеву дружину і сина, який намагався пручатися. Розчахнувши двері клуні, вони кинули жінку і чоловіків на оглоблі воза так, що люди звисали з них, наче мішки з зерном. Потім партизани зірвали зі своїх жертв одяг і прив’язали руки до ніг. Закасавши рукави, вони взялися шмагати зіщулені тіла сталевим дротом, вирізаним із сигнального кабелю.

Удари дзвінко відлунювали, ляскаючи по тугих сідницях, а жертви звивалися, кричали, набрякали і скавчали, наче зграя побитих псів. Я тремтів і пітнів від страху.

Стусани сипалися градом. Лише ковалева дружина продовжувала голосити, коли партизани перекидалися жартами про її худі покручені стегна. А що жінка не припиняла стогнати, то вони перевернули її горілиць так, що білі груди звисали з обох боків від тіла. Потім один чоловік із ненавистю вдарив її. Він шмагав жінчине тіло й живіт, що потемнішали від кривавих струмків, і звук від батога наростав у жахливому крещендо. Тіла на оглоблях провисли. Мучителі вдягнули свої куртки й увійшли до хати, трощачи меблі й розкрадаючи все, що впадало їм в око.

Вилізши на горище, вони знайшли мене. Схопивши за шию, чоловіки крутили мене в повітрі, штурхали кулаками і смикали за волосся. Вони відразу ж вирішили, що я циганський підкидьок. Голосно розмірковували, що зі мною робити. Потім хтось запропонував відвезти мене на німецьку заставу за два десятки кілометрів від ферми. На його думку, це послабило б підозри німецького командира щодо села, яке вже затримало обов’язкове постачання. Інший чоловік погодився з ним, квапливо додавши, що через одного циганського виродка німці можуть спалити ціле село.

Мені зв’язали руки і ноги та вивели надвір. Партизани викликали двох селян і ретельно пояснювали їм щось, тицяючи на мене пальцями. Місцеві покірно слухали їх, старанно киваючи. Мене поклали на віз і міцно прив’язали до поперечини. Селяни вилізли на кóзла, й ми рушили в путь.

Кілька кілометрів партизани супроводжували нас, похитуючись у сідлах і ласуючи знайденими в коваля харчами. Коли ліс почав густішати, вони ще раз перемовилися із селянами і, пришпоривши коней, зникли в хащах.

Стомившись від сонця й незручної пози, я задрімав. Мені наснилося, що я став білочкою, заховався в темному дуплі й насмішкувато дивився на світ унизу. Несподівано я перетворився на коника-стрибунця з довгими пружними ногами, на яких стрибав сільськими просторами. Час від часу, наче крізь туман, до мене долітали голоси візників, іржання коней і скрип коліс.

Опівдні ми дісталися до залізничної станції, де нас негайно оточили німецькі солдати у вицвілих формах і стоптаних черевиках. Селяни вклонилися їм і передали написану партизанами записку. Поки вартовий пішов по командира, кілька солдатів оточили воза і дивилися на мене, обмінюючись репліками. Один із них, літній чоловік, вочевидь, змучений спекою, носив затуманені від поту окуляри. Він нахилився над возом і уважно розглядав мене байдужими водянисто-синіми очима. Я всміхнувся йому, але він не відповів. Дивлячись йому прямісінько в очі, я замислився, чи не зурочу його. Подумав, що цей чоловік може впасти від нападу нудоти, але потім пошкодував його і відвів очі.

Від станції до воза підійшов молодий офіцер. Солдати швиденько обсмикнули свої однострої та виструнчилися. Не певні, що робити їм, селяни спробували наслідувати солдатів і теж улесливо витягнулися.

Офіцер стисло наказав щось одному із солдатів, який вийшов уперед із шеренги, підійшов до мене, грубо погладив по голові, зазирнув в очі, відтягнувши повіки, й оглянув рубці на колінах і литках. Потім відрапортував офіцерові. Той обернувся до чоловіка в окулярах, віддав наказ і пішов.

Солдати розійшлися. Із будівлі станції лунала весела мелодія. На високій сторожовій вежі з кулеметним постом вартові поправляли каски.

Солдат в окулярах підійшов до мене, мовчки відв’язав мотузку, якою я був прив’язаний до воза, закрутив її навколо свого зап’ястя і жестами наказав іти за ним. Я озирнувся на селян; вони вже заскочили на