Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

лежати глибше за якогось чоловіка, глибше мене закопають, так наставляють ходжі, казала мені мама, нас — жінок, — ховаючи, треба опускати нижче, гробарі для чоловіків могили викопують по пояс, для жінок — по груди, бо вони завжди мають тяжчі гріхи і мають бути похованими разом із ними.

Проте я, Зекі, весь той час, коли продавала кохання, з усіма тими чоловіками, яких я пізнала, ні на мить не замислювалася, що це може поглибити мою могилу, лише після того, як пізнала тебе, те, що полюбила тебе й пішла за тобою, те, що ти зажадав зробити після того, як побачив ті свої знаки, зброю та своїх матерів-вітчизн, оте все поглибить мою могилу, те, що ти вбив, те, що ти ударив, те, у що ти повірив, усе воно поглиблює мою могилу, ось те викопує мені могилу по саме горло, й у цей саме час, коли нас схоплюють, коли навколо себе я чую галас, я бачу кров, і не знаю, чи ти ще живий, не знаю, чи я помру, я думаю про те, наскільки ти поглибив мою могилу, якими ж непідйомними є наші гріхи, яка ж глибина нашої могили дна — така глибина, що не видно й дна.

21. Ксену

(говорить Ксену Н., яка працювала служкою в церкві Святої Варвари у Каймаклі)

Постійно до мене уві сні приходить Такис і штурхає мене, коли я сплю. Каже, прокидайся, Ксену, не спи, і — я перевертаюся в могилі, і не спочиваю. Тоді я прокидаюся, сідаю на ліжку, і слухаю, як він базіка кажної ночі. Мучить його власне тіло в могилі, крутицця, мостицця — і так, і сяк, але спокою нема, каже він мені й пита, шо йому робити. Говоре, я ж, Ксенусю, як думав, шо як помре чоловік, то — всьо, заспокоюєцця, усе йому вже ’дно, а мені от нема спокою, скажи мені — ти ж розумна — шо робити. Скажи мені, Ксену, чого я не спочиваю. Я сиджу так і слухаю цілу-цілісіньку ніч. Уранці, коли я встаю зі сну, відчиняю вікна і каджу. Бо, коли він приходить, у кімнаті пахне свіжою землею. Скажи мені, Ксену, шо робити. А я не кажу йому нічьо’, каджу собі й відчиняю вікна, хоч шо там надворі: зима чи літо. Потім іду до церкви, стаю там на коліна перед образом Богородиці, шукаю допомоги. Прошу зглянутися. Кажу їй, Богородице, рідненька, знаю, шо він має просити вибачення, казати тим, кого він скривдив, шо просе пробачення. Їх йому тре’ знайти й у них просити прощення. А він не вспів, помер. Але ж не з власної волі. Чого ж тепер він не може спочити? Тому прошу тебе я, прости його, нас прости. Щоранку падаю перед тобою на коліна. Дай йому спочити, а мені нарешті спати по ночах. Щоранку.

Але Богородиця не чує мене. От Такис і приходить кажної ночі й будить мене. Прокидайся, Ксену, мучить мене власне тіло, кручуся, верчуся я в могилі. Прокидайся, Ксену, і я сідаю на ліжку, і слухаю його всю ніч, і прошу Бога, шоб він його простив. Коли він приходить, у кімнаті пахне свіжою землею.

22. Вина на їхній совісті

Колір у смерті білий, білі медсестри, які біжать поруч із тобою, коли ти лежиш на ношах, білі лікарі, які запускають руки тобі в груди, щоб зупинити кровотечу, білі стіни, які проскакують у тебе перед очима, біле світло, яке засліплює тебе, білі слова, у них серйозні поранення, у туркені не спиняється кров, негайно до операційної, іншого ми вже втратили, спокійніше, спокійніше, хапайте її під руки, заспокойтеся, пані, укол — негайно, не дозволяйте їй підводитися, білі слова, заберіть від мене свої руки, дайте мені піти, мені треба бігти звідси, мені треба до нього, що значить, ми втратили його, кого ви втратили, як, де ви його втратили, а тоді ще більше білого світла, і голоси, а потім — світанок, і я лежу в ліжку, запечена кров, марля, ампули, біле світло, білі стіни, білі безглузді слова, що доносяться здалеку, так, обоє зазнали значних поранень, опиралися під час перевірки автівки, це ж турки, вони — такі, а зараз — що вони зрозуміли, скрізь почалися напади, так, місто наче поділилося навпіл, виступали по радіо і Макаріос, і Кючюк[36] — закликають зберігати холоднокровність, дивися, що заварилося через підбор туркені, вина на їхній совісті, що сталося, де я, агов, тут війна триває, почали викаблучуватися, і от маєш, той — мертвий, на місці застрелили, вина на їхній совісті, взяли гріх на душу, повісили собі на шию, намагаюся торкнутися горла, дуже хочу до нього доторкнутися, відчуваю щось зайве в ньому, щось заважає, розділили місто навпіл, може, це про провину, місто розділилося навпіл, мої руки зв’язані, я скрізь бачу біле, білі стіни, біла марля, що сталося, де я, а потім — пам’ятаю, вони втратили його, втратили, відчуваю щось зайве у горлі, місто розділилося навпіл, місто на колінах, це на їхній совісті, вони втратили його, втратили, щось у моєму горлі — і я не можу, чекай, скоро й інших почнуть привозити, я хочу вдихнути й не можу, розділили місто навпіл, повний безлад, таке біле, хто розділив місто навпіл, місто на колінах, плазує, вина на їхній совісті, скоро й інших почнуть привозити, немає більше сил, десятки поранених, таке біле, щось у моєму горлі, немає сил, поставили навколішки, немає сил, більше немає сил, десятки поранених, ми захлинемось у крові, розділили місто навпіл, вона, він, падаю з ліжка, повзу на колінах, розділили місто навпіл, щось у мене в горлі, що значить: ви його втратили, розділили місто навпіл, кого ви втратили, немає сил, місто на колінах, плазує, немає сил, не можу, повзу на колінах, як ви його втратили, вина на їхній совісті, вина на їхній совісті, на їхній.

23. Елені

(говорить Елені С., яка певний час мешкала на вулиці Пентадактилу, раніше — Орханіє, де розташовувалися нікосійські доми розпусти)

Коли вбили туркеню, я була вже дорослою, памнятаю, тоді якраз —заручилася. Але хотіла сходити на похорон, попрощацця. У газетах бачила хвото і здогадалася, шо то була вона. Та сама туркеня, шо передавала нам через паркан смаколики, цукерки всякі, мигдаль. Коли це збагнула, захотіла піти попрощатися. Уже вдяглась і була готова переступити поріг, як мене перехоплює мати. Куди зібралася, говоре, там тебе турки приб’ють. Я — в крик, а вона мені: замовкни. Каже, ти думаєш, шо я не знаю, шо то туркеня давала вам