Читати книгу - "У пущі, Леся Українка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джонатан
Що ж я твоїй сестрі скажу про тебе?
Річард
Скажи їй тільки: вороття немає.
Джонатан
І се останнє слово?
Річард
Так, останнє.
(Одвертається.)
Джонатан
Ні, Річарде, ти не ховай сих сліз,
я бачу їх. Скажу твоїй сестрі:
він плакав, те говорячи.
Річард
(переміг себе)
Як хочеш…
Скажи моєму Деві, щоб конечне
в Голландію поїхав…
(Іде до скрині, виймає з неї гроші і дає їх Джонатанові.)
Ось, віддай
йому сі гроші. Мій гіркий зарібок
сей раз нехай не йде на хліб насущний.
Скажи йому: просив твій дядько Річард,
щоб ти артистом був і не корився.
Джонатан
Я гроші передам.
Річард
А слово?
Джонатан
Ні,
То грішне слово.
Річард
Що ж, не говори!
Мій Деві і без слів все зрозуміє.
Мовчання. Джонатан ховає гроші.
Джонатан
Я бачу, більш нічого не діждуся.
З тим і піду.
Річард
Куди ж? Ночуй у мене!
Джонатан
Піду до Ріверса. Бувай здоров!
(Стискають руки. Джонатан подається до дверей, на відході.)
Що матері твоїй сказать?
Річард
Нічого.
Джонатан виходить.
Під час діалога помалу споночіло. Тепер тільки невиразне зоряне світло трохи освічує хату.
Річард
(прислухається, як тихшає хода Джонатана надворі, далі сідає в кінці стола)
Який я одинокий, боже правий!
Що ж, я досяг, чого хотів,- я вільний.
Розбив усі кайдани свого серця
і серце вкупі з ними. Так, я вільний.
Нема у тьмі ні впину, ні дороги,
нема й мети… До краю доборовся…
Невже тепер, як переміг я все,
мене самого переможе туга?
Ні, те, для чого я всього відрікся,
нехай мене рятує. Іскро божа!
Спалила ти мені оселю рідну,
тепер світи для мене на чужині,
багаттям хатнім стань.
(Встає, запалює світло, ставить його на постаменті, відслоняє ванькир, підходить до закритої статуї, бере за покривало, трохи одслоняє його, але спиняється.)
Що ж я хотів
змінить в сій статуї? Над чим робити?
Кінчати? Ні… Наблизить до природи?
Взірця нема… Фантазії дать волю?
Не б’є моя фантазія крилами,
бо зламані…
(Спускає покривало.)
Чого ж мовчиш ти, думко?
Рятуй мене!.. Чогось замерло серце…
Втомилось битись? Так… І я втомився…
(Сідає на край п’єдесталу статуї.)
А може, все була одна мана?
І, може, то була не іскра божа,
а вогник той, що над багном літає
і зводить подорожнього на безвість…
І, може, всі вони не помилялись,
а тільки я… Я все життя віддав
зрадливому, невдячному кумиру…
В найтяжчий час мене кумир мій зрадив.
Так будь він проклятий!..
Що я сказав!
Та як не гріх було дожить до сього?
Прости мене…
Кого се я благаю?
Глухую пустку… Як тут страшно, боже!
(Вибігає з хати.)
Вибігши, Річард кинув двері одчиненими; від протягу світло на постаменті блимає, і чорні тіні від статуї, від кістяка і від шкільних лав перебігають по стінах і по підлозі. Хата якусь хвилину порожня. Потім входять магістер і мессер Антоніо, чоловік поважного віку, має одіж і манери венецького nobile 45 XVII віку.
Антоніо
(стає на порозі і здивовано оглядає хату)
Магістре хвальний! Смію запитати,
ви певні в тім, що се його домівка?
Магістер
Тут помилки ніяк не може бути,
шановний мій добродію.
Антоніо
Се дивно…
Магістер
Дозволите вас тута залишити?
Коли вже так ви спішитесь покинуть
Род-Айленд наш…
Антоніо
Я змушений спішитись!
Магістер
То мушу я зібрать громаду нашу,
щоб зараз про гандльові пункти врадить.
Я мушу там з латинського тлумачить,
бо в нас не всі освічені в сій мові.
Антоніо
Безмірну дяку винен я за теє,
магістре найславутніший, що ви
моєї справи прийнялись так пильно.
Коли дорівнює ученість ваша
ввічливості - а в тім нема сумніву,-
то ся нова земля пишатись може
великим, дивним світочем науки.
Магістер
Землі нової вченість і ввічливість
не важиться і віддалік рівнятись
до давніх цнот Венеції старої.
Антоніо
Бракує слів, щоб гідно відповісти…
Здаюсь на вашу ласку, мій магістре.
Магістер
Мій пане, я щасливий вам служити.
Церемонні поклони. Магістер виходить.
Антоніо
Се студія митцева? Ні, се пустка!
Се не подібне до світлиці тої
Рікардо молодого, де бувало
і музи й грації єднались любо.
Стоїть якась фігура одинока,
мов пам’ятник могильний, а до неї
кістяк сміється реготом безгучним.
Невже й мешканець хати їй підстать?
Се страшно й здумати!..
На порозі з’являється Річард; побачивши Антоніо, жахається.
Річард
Небесна сило!
Мессе́р Антоніо? Я стратив розум!
Се привид!
Антоніо
Не жахайтесь, любий друже!
Постарів Тоніо, та ще живий,
ще й хоче торг у вас тут оживити.
Річард
(спочатку без слів гаряче вітається з ним)
Шановний друже! Се ж у мене в хаті
зійшло веселе сонце італьянське!
Антоніо
Се впору, бо таки у вас темненько.
Річард кидається запалювати більше світла. В одчинене вікно раптом вривається голосний гук органа.
Антоніо
Що се таке? Gloria in excelsis?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пущі, Леся Українка», після закриття браузера.