Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

бітенг на правому борті. Голова тріснула, немов яєчна шкаралупа. Я знав, що буде далі, а тому скочив на дах рубки, а звідтіля подерся на грот-щоглу. А-Чун і один американець рвонулися за мною, але я на стрибок випередив їх. Американця враз, немов яку тріску, змило з корабля, а китаєць спромігся повиснути на штурвалі. Тут-таки здоровезна жінка з острова Раратонги - завважки десь фунтів з двісті п’ятдесят - упала на нього і рукою обвила йому шию. Вільною рукою вхопився він за стерничого-канака... Аж ось ту мить шхуна нахилилася на правий бік.

Потік людських тіл і води, що сунув уздовж лівого облавку, між кают-компанією та поруччям, раптом змінив напрямок, і людей понесло на правий борт. Усіх змило - велетенську дикунку, А-Чуна, стерничого... Я ладен присягтися, що А-Чун, одірваний від поруччя, усміхнувся до мене з виразом філософської резигнації на виду.

Третя, найбільша хвиля, не стільки вже накоїла біди. Кого досі не забрало у воду, ті майже всі до якого часу знайшли порятунок на такелажі. Внизу лишилося, може, чоловіка дванадцятеро... Майже непритомні, захлинаючись, хапаючи повітря, качалися вони по дошках і марно силкувалися кудись залізти, заховатись. Їх змило хвилею разом з уламками двох останніх човнів. Мені та моїм товаришам-скупникам поталанило, використавши проміжок між двома хвилями, перевести душ п’ятнадцять жінок та дітей у кают-компанію і замкнути їх там. Та зрештою це не пішло їм на добре.

А вітер? Я мав чималий досвід, але нізащо не повірив би доти, що може бути такий вітер. Описати його - марна гадка! Хіба можна описати кошмар?.. Цей вітер зривав із нас одіж, власне, таки зривав. Я не прошу вірити мені. Я тільки розказую, як воно було, як я те відчував. Часом я сам собі тепер не вірю. А проте воно таки було, і я все те пережив. Хоч це й неможливе - таке побачити й вижити. То була страхітлива річ, а найстрахітливіше, що вітер дедалі дужчав. От, скажім, так: мільйони, мільярди тонн піску мчать, пролітаючи дев’яносто, сто, сто двадцять чи й більше миль за годину. Його не побачити, не відчути рукою,- однак він має матеріальність і вагу справжнього піску. Уявляєте це? Коли так, то хоч трошки зможете зрозуміти, що то був за вітер.

Або ні, краще порівняти його не з піском, а з болотом, з невідомою, невідчутною, а проте страшною грязюкою. Ба, й цього мало! Вважайте, що кожна молекула повітря - ніби ціла калюжа густої твані, далі уявіть собі, що силу-силенну тих молекул з’єднано в щільну масу... Ні, знов не те! Та й хіба є слова на означення таких явищ, хіба вистачить мови людської, щоб змалювати цю нечувану, фантастичну бурю! Краще було мені й не братися до цього.

Одно треба сказати: той вітер кінець кінцем придавив ті хвилі, що напочатку стали горою. Здавалося, що ураган, роззявивши пащеку, поглинув, утяг у себе все море, і тепер воно бушувало там, де раніше було повітря.

Звичайно, вітрила наші давно вже зірвало. Але капітан Удуз мав на «Маленькій Жанні» річ, якої мені не доводилося ще бачити на південноморських шхунах,- плавучу кітву. То був брезентовий мішок стіжкуватої форми, натягнений на великий залізний обруч. Пускають його на воду, наче змія в повітря, тільки й різниця, що плавуча кітва тримається на самій поверхні води. До шхуни була вона прив’язана довгою линвою. За допомогою того приладу «Маленька Жанна» рухалася провою проти хвиль.

Все, певне, скінчилося б гаразд, аби ми тільки не попали саме в ту смугу, якою йшла буря. Правда, вітер подер нам вітрила, поламав щогли, переплутав рухомі снасті,- а проте ми якось би виплуталися з біди, якби не попали в осереддя урагану. Власне, це й призвело нас до остаточної катастрофи. Все моє єство якось стерпло, задерев’яніло, ніби вітер паралізував його, одібрав усю силу,- і я вже готовий був віддатися на волю стихії, готовий був умерти, коли це ми опинилися в самому центрі урагану.

Корабель спостигла раптом цілковита тиша,- жодного повіву, жодного руху в повітрі. Це породило якесь важке, нудотливе відчуття. Пригадайте, що м’язи наші під час боротьби з нечуваним вітром надмірно були напружені. І от нараз вітер той щез. Пам’ятаю, мені здалося, що я ось-ось розлечуся дрібними шматочками на всі боки - немовби атоми мого тіла відштовхуються один від одного і зараз розвіються у простороні. Але це тривало тільки мить. На нас ішла загибель.

Вітру не стало, зате велетенські хвилі шуміли навкруги. Вони плигали, вони здіймалися, вони росли аж до хмар. Бо треба ж знати, що той страшний вітер віяв звідусіль саме до центру, де був затишок. І тут не було чому зупинити вали, що насувалися з усіх боків. Вони виривалися, наче корки з дна відра, повного води, без жодної системи й ладу,- то були шалені, божевільні хвилі. У височінь сягали вони принаймні на вісімдесят футів. Ні, то були вже не хвилі! Хіба хто бачив такі хвилі!

То були бризки, величезні бризки,- от що. Бризки вісімдесят футів заввишки. Вісімдесят! Навіть більше! Вони перекочувалися, переплигували через верхів’я щогл. Наче смерчі, наче вибухи. Вони були п’яні. Вони безладно здіймалися, росли, падали, стикалися, розбиваючись на тисячі водоспадів. Жодній людині таке море, той центр урагану, і вві сні не снилося. Хаос, пекельне безладдя, диявольське ігрище знавіснілих морських валів!

А що з «Маленькою Жанною»? Не знаю. Поганин казав мені потім, що він теж не знає. Її просто розбило, розкололо навпіл, а потім потрощило на дрібні скалки і знищило. Опритомнів я, коли був уже в воді. Я плив якось машинально, ледве на воді тримаючись. Як я там опинився - не пам’ятаю. Пригадую тільки, як «Маленька Жанна» розліталася на кавалки,- певне, саме ту мить я й стратив притомність. Та хоч би там як, але я був живий, а це вже не абищо, хоч тим часом і мала втіха. Знову знявся вітер, а хвилі притихли... Я збагнув, що вибрався із центру бурі. Щастя, біля мене не було акул. Ураган розігнав хижу їхню зграю, що весь час пливла за нашим кораблем, чигаючи на трупи.

Надходив полудень, коли «Маленька Жанна» загинула,- а десь години за дві по тому вдалось мені вхопитися за віко з корабельного люка, що крутилося серед розбурханих хвиль. Сіяв густий дощ, і я зовсім випадково натрапив на те віко. Помітивши прив’язану до нього