Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

— Я всього не можу сказати тобі, Вайвасвато! Ти збагнеш потім. Готується страшніше, ніж ти почув. Те, що ти хочеш зробити, — нікчемна дія. Все одно, що водограй супроти океанської хвилі. Ти старший, Вайвасвато, але так мало знаєш. Ти бачив жертву у храмі? Бачив, як юрба скаженіла від крові? Що ж ти скажеш їм супроти жертви? Що даси їм? Володар викотить їм на Майдани вино і дасть м’ясо! А ти?

Вона зняла руку з його плеча, загорнулася в накидку.

— Треба знати все, щоб діяти напевне. Древні папіруси кажуть, що мудрий все зустрічає спокійно — і горе, й радість…

— Я ще не мудрий, — похмуро заперечив Вайвасвата.

— Стань ним. І тоді ти побачиш, що зупиняти потік стихії не слід. Він змете того, хто стає на перешкоді. Треба дати йому пройти, а потім діяти…

— Не розумію, господине… Не збагну… Тонкощі мудрості. Серце моє велить діяти, коли бачить зло!

— Вайвасвато, те, що готується, страшніше за смерть тисяч людей. А тепер — все. Я піду. Завтра ми відпливаємо…

— Господине… Ти теж? Навіщо?

— Така воля Володаря…

— А як же я?

М’який вологий блиск з’явився в очах Маруіри.

— Що ти… Вайвасвато?

— Так, так, — глухо пробурмотів юнак. — Я запитав дурницю. Не звертай уваги. Ти й так забагато віддала мені уваги, часу, знання… Раб Вайвасвата вдячний, господині за все…

Дівчина виструнчилася, ніби її вдарили.

— Ти жорстокий, Вайвасвато, — тремтячим голосом сказала вона. — Ти… грубий… Що я кажу? Не треба! Вайвасвато… Ти попливеш зі мною?

— Куди?

— В похід!

— Так, господине! — радісно скрикнув юнак. — Але як? Хто візьме мене?

— Ти нестимеш мене. Ти і ще один… полонений. Я так звелю. Тільки будь обережний. У Володаря багато вух і очей… Згода, Вайвасвато?

— Прости мене, господине…

— Майбутнє розкриє все, — загадково сказала дівчина.

Вона вийшла за двері, щезла в пітьмі.

Вайвасвата ступив слідом за нею, зупинився під стіною свого притулку, прислухався. Здалека ще чулися швидкі лункі кроки Маруіри. Юнак заплющив очі, похитав головою. Що з ним? Мара… Нічого нема… Дивний сон — довгий і важкий. Чим він скінчиться?

…На світанку Вайвасвата з високим жилавим рабом ніс Маруіру до моря. Вона сиділа на легких бамбукових носилках за оксамитовими запонами. По боках ішли, побризкуючи мечами, вартові. В ранковому тумані вирізьблялись гори, повітря було холодне, колюче. На обрії рожевіло.

Зупинилися біля широкого каналу, який сполучався з морем. На воді колихалися високі темні кораблі. По містках вояки вносили на них припаси, зброю, бочки з водою.

Носилки опустили на землю. До них підійшли дві постаті, закутані в чорні плащі. Вайвасвата в одній з них пізнав Чорного Володаря. Пронизливі очі вкололи юнака, перескочили на старого раба.

— Маруіро, — покликав Ранатака.

— Я, батьку, — озвалася дівчина.

— Тобі добре?

— Не турбуйся, мій Володарю…

— Тебе перенесуть на мій корабель. Чуєте, раби? Ідіть за мною…

Вайвасвата зціпив зуби, похилив голову. Ось воно! Він одвик у саду від такого звертання і забув, що нічого не змінилося!

Підхопив носилки, твердо ступав, сумно дивився на тремтливі оксамитові запони. Зійшли на поміст. Дошки заскрипіли під тягарем носіїв.

Позаду невдоволено пробурмотів супутник Чорного Володаря:

— Навіщо вона вибрала собі таких носіїв? Це носороги, а не раби…

— Чи не заздриш ти, Гане, рабам? — зневажливо кинув Ранатака.

— Володар жартує, — ображено сказав чаклун. — Моя сила не в м’язах, а в знанні!

— Маруіра вибирає рабів за своїм смаком. Поки що вона господиня собі…

— Поки що, — вдоволено згодився Ган. Вайвасвата чув уривок тієї дивної розмови. Невже мова йшла про Маруіру? Хто він — цей Ган? Може, Володар хоче віддати доньку йому? Так ось чому Маруіра така схвильована? Спокійно, серце, спокійно! Не проста петля заплутана… Треба розібратися…

Раби внесли носилки до просторої будови на кормі. З маленького віконця видно було море, пасма туману. Пролетіла чайка, різко скрикнула.

До мешкання зайшли Чорний Володар і Ган. Маруіра підвелася з носилок, визирнула з-за покривала.

— Раби, вийдіть, — наказав Ранатака. Чорношкірий раб і Вайвасвата мовчки рушили до виходу. Вже за дверима юнак почув голос Маруіри:

— Вайвасвато, ти будеш поряд з моїм житлом… Ранатака здивовано поглянув на доньку.

— Чому ти не взяла Горосату? Навіщо тобі цей білий раб? Адже він працював у саду?

— Сад зачекає, — спокійно сказала Маруіра. — Вайвасвата відданий і сильний. А Горосата не витримує бурі. її нудить. Невже мені ще прибирати за рабинями?

— Правда твоя, — засміявся Ранатака. — Хай буде так. Отже, ми відпливаємо, Маруіро, вирішується твоя доля.

— Не розумію, батьку…

— Зрозумієш, Маруіро, незабаром. Готуйся стати жінкою. І усміхнись Гану…

— Не розумію, мій Володарю, — вперто повторила дівчина, опускаючи погляд.

Ган скривив губи, хижий хрящуватий ніс його ворухнувся.

— Володарю, дамо спокій доньці Ранатаки. Вона подумає на самоті…

— Ходімо. Пора відпливати…

Над каналом пролунала команда. На щоглах кораблів засяяли примарні грозові вогні. В нутрі морських велетнів щось задвигтіло, загуло. Кораблі рушили. Завирувала вода. Скелясті стіни каналу віддалялися, легкий вітрець повіяв з океану.

Ось і вихід у море. Невисока хвиля лиже пісок. У сутінках бовваніють пальми, громаддя города Золотих Воріт тане в тумані.

Вайвасвата загорнувся в старенький плащ, притулився до старого раба. Вони сиділи в закутку на кормі й дивилися на безкрає море. Вітер посилювався.

— Як тебе звати? — запитав Вайвасвата.

Старий раб поглянув на юнака з подивом, сумна посмішка