Читати книгу - "Вийди і візьми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На останній перед перехрестям садибі у марному змаганні з новобудовами за минулий рік виріс ще один поверх, з балконом-кружґанком, оточеним балюстрадою з бокатими гіпсовими стовпцями. З цією садибою Жак мав свої, нікому не звірені інтимні стосунки, підгодовуючи собаку, який полюбляв вискакувати на вулицю.
Ось і зараз, упізнавши Жака, пес вимогливо гавкнув, проте цього разу його осмикнув владний голос господаря. Не вступаючи один з одним у розмову, Жак і господар садиби віталися, як знаються і вітаються люди, не поєднані жодними іншими нитками, крім шляхів, що приводять до тієї близькості, яка рано чи пізно спонукує виявляти мінімальні знаки взаємної уваги. Уже кілька тижнів Жаків погляд зашпортувався об скидані на подвір’ї будівельні відходи, з яких визирали ще майже цілі цеглини.
— У таку рань?
— До гаражу.
Жак остаточно зупинився з намотаною довкола зап’ястя торбою з рештками свинячої ратиці, на якій Матильда зварила холодець, одначе почастувати пса у присутності господаря Жак не наважився.
— Сідлати коня?
— Атож.
— Поскачемо?
— На город, — потвердив Жак.
— О, — мовив чоловік, який працював начальником зміни на підприємстві, розташованому між цвинтарем і дорогою, що спадала до річки. — І давно, маю на увазі город?
— З минулого літа, — відказав Жак. — Точніше, з початку осені.
— А я й не знав.
Жак вибачливо знизав плечима.
— Далеко?
— За Зубрами, — пояснив Жак.
— Мальовнича місцина.
Жак зітхнув:
— Каміння… Визбируєш, а йому кінця-краю не видно.
— Будуватись, либонь, плануємо? — поцікавився начальник зміни і сам же й додав. — Що за город без хатини?
— Планую, — погодився Жак, покосившись на насип.
— А-а, — махнув той рукою. — Все ніяк не вивезу — машину годі оформити.
Жак кивнув.
— Колись і питати нікого не треба було, — докінчив Жаків співрозмовник.
Начальник зміни знав, що Жак підгодовує його вовкодава, і бачив, як восени підбирає опалі з дерев на вуличний тротуар плоди.
— Як щось підходить, можете забирати. Тільки там майже саме сміття.
— Трохи цегли.
— Ет, відходи, — начальник зміни махнув рукою. — Нічим іншим посприяти, на жаль, не можу. Тепер усе доводиться силоміць видирати. І нікого не цікавить, що ти все життя проувихався.
Жак кивнув.
— Не ті часи. Думав розбудуватися, доньку із зятем переселити, онуки ближче були б, а так тільки дах підняв і все.
— Онуки?
— Троє. Найменший позаторік народився — ще під столом пішки ходить, а вже з характером. А діда любить, — задоволено розповідав начальник зміни. — Лише от дочка свариться, мовляв, привчаю на руках сидіти. А я кажу: то й його, що посидить, поки малий.
— Атож, — погодився Жак, подумавши про свого малюка, якого теж колись носив на руках, а ще на коркошах.
Крім багажника безкоштовних, переважно надбитих цеглин, Жакові — за пів ціни — перепав ще й цемент.
— Нажився на нас, — не вгавала Матильда.
— Цемент подорожчав, до того ж спробуй дістати, — нагадував Жак.
— Гадаєш, він його купував?
— Виписав. Звідки я знаю?
— Хіба не знаєш, як виписують?
— Яка різниця?
— Тобі ніколи немає різниці…
— Цеглу задарма віддав, — виправдовувався Жак.
— Сміття.
— Міг викинути.
— Нащо, як ти це за нього зробив, ще й подякував?
Ощадячи цемент, Жак сипав шутеру та піску щедріше, ніж вимагали пропорції, і якби щастя не усміхнулось у вигляді цегли, яку Матильда таки вибила на роботі (вартість вирахували з її заробітку за максимальною, як їй здалося, ціною), фундаментом усе б і завершилося.
Тієї самої зими, коли хатину, на добудову якої забракло кількох сотень, якщо не менше, цеглин, замело снігом, Жакові й Матильді припинили виплачувати зароблені гроші.
Повідомивши про затримку, віконце їхніх бухгалтерій замкнулося, щоб більше ніколи вже не відчинитися.
— Збудувалися? — начальник зміни гукнув Жака, який, не маючи чим почастувати пса, прошкував протилежним боком вулиці.
— Не добудував, — Жак підійшов ближче.
— Не пофортунило.
Жак знічено кивнув.
— Що вдієш — криза. Хто ж знав, що подібне настане? Раніше, то й слова такого не знали — не те що тепер: варнякай, що хочеш. Скільки поверхів?
— Немає поверхів.
— Я на Вашому місці горище розбудував би. А мешкаєте?
— Та все там само, — Жак показав рукою в напрямку, звідки прийшов.
— Пригадуєте, як казали, мовляв, буде ще й на нашій вулиці свято.
Жак пригадував; вулиць багато, а свято, якщо ще колись і буде, — не факт, що на їхній.
— Місто треба покидати, — начальник зміни підніс палець. — Скрутні часи настають, у такі й блат не врятує, не те, що колись.
— Ех, — Жак зітхнув. Швидкими картинами пропливли перед ним сад, ставок із коропами, ротонда, в якій полюбляли сидіти удвох із Матильдою, — пропливли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вийди і візьми», після закриття браузера.