Читати книгу - "Із медом полин"

Ритка здогадувалася, що такі пересуди пускають «доброзичливі» односельці, а надто Вікторова мати, яка й чути не хотіла ущипливих балачок про сороміцькі походеньки свого синочка. Постановила: «Пограєшся, Вітьку, а як наспіє час женячки,[37] сам зрозумієш, що для життя потрібна дружина путня й тямуща».

Математичка була переконана: одружуватися з дівчиною з найганебнішої й найбезпутнішої родини в селі не стане в сина ні сміливості, ні відваги. Видно, знала кровиночку. Чи то пак чула серцем. Бо за місяців вісім дізналася, що син таки надумав женитися, але, звісно ж, не з Крадунихою. З донькою її колеги. Світлана ще тільки закінчувала школу, а вже носила під грудьми Вікторову дитину…

Ритка цього не знала. Вона всім єством кохала красеня Вітька, тому довіряла, жодних правил у їхніх стосунках не прописувала, претензій не мала – обдаровувала ненаглядного цілковитою свободою. Сподівалася: оцінить те, що став першим чоловіком у її житті, цілував-обіймав, тішився-упивався юним тілом, невмілими, проте жагучими пестощами, коли хотів і де хотів…

До того ж одразу після випускного, коли Віктор уперше провів дівчину додому, Ритка пообіцялася, що, всупереч незавидній репутації, зробить усе, щоб стати гідною парою вчительчиному синові. Казала собі: «Я виберуся з цієї непутньої хати, я не буду така, як батьки-алкоголіки, я ніколи не зледащію так, як вони, про мене не казатимуть так, як про них. Я не встидатимуся говорити те, що думаю, бо мене будуть хвалити. Про мене не казатимуть «безнадійна, аморальна, шалапутна мати», а казатимуть: «От яка мала Чикуниха молодчина, як захтіла, то й вибралася з пропащого кодла! Ніяк не схожа ні на матір-пиячку, ні на безбожницю бабу Параску! От яка хазяйка файна! От яка мати хороша!» Отаке я буду чути! Щоб усі знали! І ти, Вітьку, перший хоб знав, яка я в тебе буду!..»

І вже того ж року, наприкінці літа, поїхала Ритка на заробітки в сусідню Білорусь, де з шостої, а то й з п’ятої ранку і до заходу сонця, не розгинаючи спини, завзято збирала картоплю. Вириті копачем бульби накидала в два кошики й сама худими руками-билинами носила їх до тракторного причепа, що виднівся посеред безкрайого поля. І так сотню разів на день.

Ритка старалася заробити на придане, про яке дбала чи не кожна наречена в їхньому селі, – на меблі для спальної кімнати щасливого молодого подружжя.

Звісно, після перших заробітків їй забракне грошей, щоб купити одразу шафу з чотирма дверцятами, сервант, трюмо, дві тумбочки й комод. Але на широке двоспальне ліжко, знала, платні має стати. А далі – аби бажання, життя ж допіру починається!

За три тижні Ритка повернулася додому з грішми та обгорілим, наче підсмаженим на пательні тілом. А що засмагу мала не морську, то її щічки скидалися не на апетитну шоколадку, а на розрізаний навпіл столовий буряк. Ніс та плечі від надміру сонця лущилися, вкривалися неприємним, подекуди навіть бридким ряботинням: воно вигравало майже всіма відтінками невластивого здоровому тілу яскраво-бурячкового кольору. Де й поділася на Ритиному личку біленька з природи шкіра. Ця ваблива й водночас уїдлива для сільського ока познака її безтурботного життя зосталася вже в минулому.

Приїхала Ритка «четвертим» (бо прибував о 16-й годині) автобусом, а вже увечері Віктор як стій був у неї. Щоб уникнути п’яних і безглуздих балачок матері та Андрона, дівчина вирішила відгородитися й побути з коханим наодинці. Цебто швиденько накрила стіл не в загальній кімнаті, а на веранді. Насмажила картоплі, яєць зі шкварками, нарізала малосольних огірків і налляла півлітра самогонки, що її купила в Матвійчукової Зіньки. Чула та й сама знала, бо не раз пересвідчувалася, що в цієї ґаздині[38] виходить найміцніша в селі бурячанка.

– Ну що, Вітьку, вип’ємо, бляха-муха, за моє повернення?! – налила собі та йому по пів стограмової чарки й далі виголошувала тост: – Я, опше-то, так скучила за тобою, за запахом твого гм… тіла, – злегка засоромилася, відвела погляд, але рум’янцю на засмаглому до брунатності личку помітно не було. – Давай за те, щоб усе було добре! – гордо піднесла склянку до Вікторової, цокнула об неї і, не дожидаючи відповіді, одним духом вихилила горючий вміст.

– Щоб усе було добре! – підтримав її Віктор і собі перекинув сорокап’ятиградусної.

– Слухай, а може, ми сьогодні не підемо до клубу? – вже сміливо підморгнула дівчина й показала на дерев’яний тапчан, що стояв там-таки, на веранді, тільки ховався за зеленкуватими шторами з тонкого ситцю. На цій лежанці минула не одна їхня любовна ніч.

– Можемо й не йти, – видно було, що заманлива пропозиція імпонувала злегка захмелілому кавалерові, що теж неабияк скучив за палкими та розкутими любощами. Такі він мав лише з Риткою.

– Хоча… я ж планувала з дівчатами зустрітися, все-таки майже місяць не бачилися, – Маргарита миттю обернулася зі спокусниці на звичайну бесідницю.

Саме ці її дурнуваті, як їх подумки називав Віктор, зміни в планах найбільше зачіпали юнака й дражнили. То вона натякає на любощі, то вже збирається на танці…

«Ну не зараза?! Хіба можна бути спокійним коло такої незрозумілої дівки?! Ох, Ритко, ох, умієш ти збудити в мені всеньке нутро», – зринуло у Вікторовій голові й віддало дриґом у штанях. Він уже не чекав, поки пляшку візьме Рита, сам налив по другій, мовлячи:

– За тебе, Квітко-Маргаритко! – серце його забагло негайного кохання.

– Ура! – весело скрикнула дівчина, бадьоро піднімаючи худою рукою вже не п’ятдесят, а близько ста грамів.

Про те, як Віктор жив оці три тижні без неї, Рита не запитувала. Не цікавили її й нові сільські плітки та пересуди. Вона теревенила про щось нейтральне, веселе, ба навіть смішне. Про те, як у Білорусі, в колгоспному будинку, жили вони вшістьох у маленькій кімнатці, як по двоє спали на вузькому ліжку, а вечорами займали чергу до невеликої миски, в якій так-сяк милися-підмивалися. Або ж як боялися серед ночі по одному ходити в туалет, що стояв у полі аж за п’ятнадцять метрів од будинку. Тож коли комусь припікало до вітру,