Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Справді, це поможе?

— Побачимо, — ухильно відповів той. — Можеш одягатися, князю.

— Як поможе, то золотом тебе обсиплю. Назву прибічним лікарем своїм. Що хочеш — те й дам.

— Нічого мені не треба. Аби лиш хворий став здоровим — ото й усе.

— А брешеш же! — засміявся Володар. — Я б тобі міг щось збрехати, бо ти ще не був у моїх літах, не все знати можеш. Мої ж вісімнадцять хоч і минулися давно, та все пам'ятаю. Багато незабутнього. Ночі, зорі, дівчата. Чи ти й дівчатам отак мнеш тіло, як мені, мовби воно й не тіло, а глина, а ти не чоловік з крові та кості, а Бог-Творець?

— Дівчата молоді, нащо їх лікувати? — усміхнувся Дуліб.

— Будеш моїм лікарем прибічним, — поклав йому руку на плече Володар. — Будеш?

— Не знаю. Не звик сидіти на місці, лікаря ждуть там, де він потрібен.

— А мені й потрібен. Я старий, і тяжко мені на сім світі жилося в усі роки від народин, а й тепер не легше. Будеш?

Дуліб змовчав, так ніби передчув, що події наберуть перебігу неочікуваного й зловісного.

Сталося це після того, як роззухвалений Ярослав Святополкович вже вкотре повернувся від свого кревного Болеслава Кривоустого з великою військовою силою і пішов на Луцьк, підступив і, вигарцьовуючи попід валами города, галасував, мов той підвойський, щоб відчинили йому брами, як єдиному законному володарю цього, та й не тільки цього міста. Коли ж повертався до свого війська, був убитий з засідки двома невідомими, яких згодом називали як могли, але всі сходилися на думці, що то робота братів Ростиславовичів і не так сліпого Василька, як зрячого Володаря.

Мабуть, Кривоустий був вельми засмучений смертю свого давнього спільника й брата першої своєї жони, та й не тільки засмучений, а може, й розізлений аж до того, що готов був сам іти війною на Русь; але його вельможі надто добре відали, що за Володарем і Васильком стоїть сила набагато більша, власне, як на ті часи, сила незламна: київський князь Володимир Мономах. Не дивно, що не всі вельможі Кривоустого підтримали князя в його намірі розпочати війну, багато хто відхитнувся від нього, з-поміж них найперший Петрок Власт, або Петро Властович, як його звано урочистіше, чоловік небаченого на ті часи багатства, яке дісталося йому не в спадок і не якось інакше, як внаслідок багатолітнього розбійництва, що ним Петрок промишляв на морі Варязькому, нападаючи то на прибережні торгові городи, то на купецькі кораблі, а то й на вікінгів, що поверталися з далеких своїх походів, обтяжені лупом, з приспаною від здобутих неправедно багатств пильністю. Ходили чутки, ніби Петрок з своїми зарізяками викрав скарби датських королів, після чого вже не міг лишатися коло узбережжя і заховався в глибинах материка, повернувшись в рідні краї, але не нікчемним пройдисвітом, яким звідти подався колись у світи, а чоловіком багатшим за самого польського князя.

Ну, то Петрок Власт, зачувши про наміри Кривоустого, не просто спротивився їхньому здійсненню, а взяв з тридцять своїх найвірніших людей і прискакав з Кракова до Перемишля вже як ворог Кривоустого і новознайдений друг князя Володаря.

Він усіляко вихваляв Володаря, щодня підносив йому та його доньці Марії коштовні дарунки; наблукавшись по світу, знав Власт, як повестися з людьми, підлещувався до князя, жартував з удовицтва Маріїного, бо вона в дванадцять літ віддана була в жони синові Мономаха Романові, але відразу й овдовіла, — слабий здоров'ям Роман не витримав подиху прип'ятських боліт і помер, щойно засівши в Володимирі, куди посадовив його Мономах на місце вигнаного Ярослава Святополковича.

Петрока не зіпсувало багатство, він не забув про своє просте походження, поки терся серед можних, умів стати кожному другом і братом, для кожного знайти властиве слово, прихилити до себе найпохмурішу душу.

Прибуття Петрока до Перемишля припало саме на час, коли Дуліб стосував своє лікарське мистецтво до князя Володаря, і чи то загальне піднесення, чи й справді Дулібове вміння стали тому причиною, але князь відчув себе набагато ліпше.

Влаштовувалися урочисті учти, веселі забави, потім Володар задумав содіяти розкішні лови в горах на ведмедя, і на ті лови найпершим запрошено було Петрока Власта з його товаришами. Дуліб поїхав не так заради ловів, як заради дбання про князя. Бо в того міг зненацька повторитися напад млості, а цього молодому лікареві не хотілося б допускати, бо звик робити своє діло чесно і дбайливо.

Лови були вдалі. В ластові дружинники закололи списами вепра, князеві стрільці встрелили кільканадцять вогненно-рудих лисиць, що вже одяглися в очікуванні зими в розкішне пухнасте хутро, взяли на рогатини навіть одного ведмедя, але Володареві все видавалося мало, він мав у собі так багато молодечої сили, що хотілося йому самотою покласти ведмедя, та й не простого, а з найбільших карпатських велетнів. Князь ганяв і ганяв коня, тягнучи за собою довжезний хвіст почту й Власта з його людьми, і таки домігся свого: отроки накричали на князя здоровенного руданя, та тільки ведмідь виявився запеклим боягузом, бо не став ждати й змагатися з чоловіком, а пустився навтьоки. Такої ганьби князь не міг стерпіти ні для себе, ні для ведмедя. Втікати, й від кого? Від нього, Володаря, якому належить тут усе: земля, вода, люди, звірі! Князь став на стременах і погнався за жалюгідним утікачем. Однак той подерся в такі чорториї, де кінь пройти, може, й зміг би, але скакати — то вже ніяк, через що князь кинув коня і з самою рогатиною подерся слідом за клишоногим. Отроки княжі, незвичні до таких ловів, не відали, що мають робити. Вони стали в долині і вирішили чекати. Не розгубився зате Петрок Власт з товаришами. Адже князеві щомиті загрожувала небезпека від такого звіра, який міг завести чоловіка в нетрі, а там зненацька напасти. Власт кинувся на поміч Володареві. Довго ждали повернення князя і його сприязнених чужинців, але марно. Тоді шукали там, де він зник у погоні за звіром, але не знайшли ні ведмедя, ні князя, ні Петрока Власта з його відчайдухами. Поверталися в Перемишль без князя, а Дуліб — без свого недужого.

— Де ж князь? — спитала його Марія, п'ятнадцятирічна красуня вдова, сувора не по літах і ще суворіша з юним лікарем за те, що не догледів батька її, хоч, власне, в його обов'язки входило не таке доглядання.

— А де Петрок? — не розгубився Дуліб, натякаючи на їхню довірливість до колишнього розбійника