Читати книгу - "Підняти вітрила!"

він упевнено і водночас легко, мов спритний звір у лісі, обличчя видовжене, губи червоні, мов стиглі райські яблука, волосся чорне, кучеряве. Обличчя як обличчя, але ніс… Ніс у Хараламба з тонкими ніздрями, що тремтіли, мов листя тополі на вітрі; його лінія продовжувала лінію чола, а нижній кінчик так рішуче загинався, затінюючи верхню губу, що жінки, тільки глянувши на нього, відчували, що втрачають віру і в свого чоловіка, і в диявола, і в бога. На такого парубка краще повіситись, ніж кинути його посеред дороги!.. А ще й юне тіло, широкі плечі, білі зуби, смагляве обличчя, були ще й очі — зелено-золотисті, вони ввібрали в себе світло сонця квітневого полудня і всю весняну зелень у гаю. Те світло марно намагалися затінити густі брови, марно намагалися пригасити довгі вії, сонце не згасало в них і в сутінках, а весняна зелень гаїв грала будь-якої пори року.

«Оце парубок!» — подумав Антон Лупан, спантеличено дивлячись на нього, зачарований світлом очей.

— І яким вітром ти прибився до Суліни? — спитав він, кліпаючи.

— У мене, як і в Ієремії, пане, багато братів, а землі мало, і ми розсипались хто куди набути якогось ремесла. Я працював трохи на млині в Бреїлі, потім учився в теслі, а звідти, вже два роки тому, австрійці запросили мене сюди на будівництво…

«Ну й ну! — дивувався Ієремія, слухаючи свого двоюрідного брата. — Тебе запросили австрійці на будівництво? А не кажеш, що тесля погрожував убити, сам знаєш за що!»

На березі протоки біля маяка з'явився дід Іфрім, трохи подивився на них, потім повернувся і зник у кущах.

— Ну, ставайте до роботи! — вирішив Антон, побачивши, що сонце вже високо. — Хараламбе, якщо хочеш нам допомогти, ми тобі будемо вдячні.

— З радістю, пане. Що ви маєте на увазі?

— Спершу треба відкопати корабель з піску.

Крім лопат, у них не було більше нічого, і можна тільки уявити, якою довгою й гіркою буде їхня праця! Відкопати корабель з піску!

Але робота лякає тільки лежебок. Ми ж уважно подивімось на це, бо все почалося саме звідси.

Антон Лупан підстрибнув і, вхопившись руками за планшир, виліз на палубу. Герасім подав йому лопату, потім теж піднявся таким самим чином. Палуба була розграбована до єдиної дошки, але зараз це навіть добре: можна було роздивитися, що всередині.

Поки Герасім викидав пісок надвір, Антон Лупан, згинці під палубним перекриттям, пильно обстежував «Есперансу» від форштевня до ахтерштевня, пригадуючи з хвилюванням той день, коли корабель стояв на якорі біля причалу Галати і він разом з П'єром так само оглядав його тоді, березневого дня. З кожним кроком на обличчі в нього проступало задоволення. Дерево, міцний дуб, було ціле, а зроблене все — на совість, що вказувало на майстерність голландських чи норвезьких корабелів, спадкоємців славнозвісних вікінгів. Від удару на кораблі, викинутому на берег, не тріснув борт, жодна дошка не відскочила вбік. Звісно, треба буде повністю перекрити палубу, поставити щогли, вітрила та ще багато дечого…

До обіду вони відкопали кіль. Антон уважно оглядав обшивку і не приховував задоволення.

— Гей, Ісмаїле, тепер можна піти до столу. Ми всі заслужили смаженої риби. Після обіду допоможеш Герасімові, бо всередині багато піску. А я тим часом поговорю з капітаном порту; може, він уже повернувся з полювання.

— Пане, — звернувся до нього Ієремія, коли вони йшли в порт, — ви можете оселитися в кімнаті мого брата, він все одно ночує в сусідів. Я, Герасім та Ісмаїл будемо жити в одного рибалки неподалік.

— Добре, Ієремія. Але згодом ми поставимо барак на березі моря, щоб не гаяти часу на ходіння до міста й назад.

— А ми довго тут затримаємось? — спитав Герасім.

— Три-чотири місяці, а може, й довше.

Одразу по обіді Антон Лупан пішов до контори. Жінка, яка вчора смажила бичків, сьогодні патрала качку під навісом. Зсередини долинав стукіт гральних костей.

— Шість-шість! — почувся чийсь голос.

Антон спантеличено зупинився на порозі: крім капітана в червоній фесці, що сидів спиною до дверей, тут не було нікого. Але капітан ляпнув долонею по столу й переможно вигукнув, нахилившись до свого невидимого переможеного супротивника:

— Перемога! Не грай зі мною, якщо не вмієш!

— Добрий день, пане!

Капітан важко обернувся разом із стільцем і застиг з витріщеними очима.

— В-ви г-говорите по-нашому?

Він здивувався, як і старий Іфрім, бо і йому прибулий видався іноземцем.

— Я міг би говорити й по-турецьки, — відповів Антон, глянувши на його феску.

— По-турецьки?.. Не вмію!

Цей чоловік став капітаном порту шість років тому завдяки якомусь незрозумілому для всіх і для нього самого випадку. Замолоду він займався городництвом. А городник на Дунаї мусить бути водночас і добрим човнярем, знати на річці дороги так, як знають візники на землі.

Пізніше австрійці найняли його за лоцмана для капітанів кораблів, які плавали тут недавно. На старість, коли в нього ослаб зір і він уже не міг бути добрим лоцманом, австрійці подарували йому гарні окуляри і, заручившись думкою Європейської Дунайської комісії, поставили капітаном порту, навіть не перевіривши, чи має чоловік хоч якусь підготовку для цього. Правда, тоді ніхто до пуття й не знав, що входить в обов'язки капітана порту, особливо такого, як Суліна.

Йому вручили журнал і товстий статут. Капітани кораблів самі робили записи в тому журналі, а капітанові порту залишалося тільки ставити печатку й витирати піт на чолі.

— Ви давно тут? — спитав Антон, заходячи спереду.

Капітан зиркнув одним оком на журнал, другим на статут і зробився жовто-зелений, мов перезрілий огірок.

— Уже давненько. Ще з-перед війни.

«Зараз він почне перевіряти журнал», —