Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Над містом залягав вечір, коли Волен залишив приміщення Червоного Хреста. Він був задоволений першими кроками своєї легалізації, сподіваючись, що, в разі якоїсь перевірки, майор підтвердить причину його перебування в Братіславі.

Наближався комендантський час, і місто безлюдніло. Волен поспішав, щоб вчасно дістатися до квартири Божени.

Колись, ще за студентських років, дівчина відверто симпатизувала йому. Тому вирішив саме за допомогою Божени зв’язатися з її братом Юліем.

На дзвінок у квартирі ніхто не озвався. Волен згадав, що в цьому ж будинку мешкала подруга Божени — Марійка, і зайшов в інший під’їзд. Відчинилися двері, й перед ним з’явилась сама Вожена. Від несподіванки Волен навіть розгубився. Вона була в білому вбранні, струнка, чорноока. Якусь мить здивовано дивилася на гостя, потім кинулась до нього, поцілувала.

— Чого стоїш? Заходь, розповідай. І як це ти згадав про мене? — з легким дівочим докором мовила Бо-жена. — Я ж тебе цілу вічність не бачила, не знала, де ти, що з тобою, чи живий. Тепер, коли навкруги таке коїться, чого, тільки не передумала. Марійко! — покликала подругу. — Дивись-но, хто прийшов!

Марійка вийшла з кухні, тримаючи в одній руці великого ножа, в другій — шматок сирого м’яса.

— Здорова була, грізна Марійко! Чим же я завинив, що ти мене з ножем зустрічаєш? — жартома запитав Волен.

— Матінко! Що ж це я? — скрикнула дівчина й зникла на кухні.

Божена провела гостя в кімнату.

— Що у вас за свято? — запитав Волен, помітивши накритий стіл. — Мабуть, невчасно прийшов…

— Ні, Пальчику, ти прибув якраз вчасно. Сьогодні ж день народження Юльця.

— Ви що, перебралися сюди жити?

— Ні, сюди переїхав жити тільки Юльцьо. Він же одружився з Марійкою. З нею ми тепер не лише давні подруги, а й родичі.

— Це для мене новина. А ти, Боженко, ще не вийшла заміж?

— Що ти? Чекаю на тебе. Хоч ти он як довго десь пропадав. Гадала, вже більше не побачимось. — Дівчина на якусь мить змовкла, глибоко зітхнула і майже пошепки продовжувала: — Павлику, поки нікого немає? я хочу попередити тебе: сюди незабаром має прийти один товариш Юльця. Він до мене женихається, але я не люблю цього зухвалого судетського нациста, хоч інколи він і виявляє доброту до наших людей. Тепер, коли ти повернувся, ми залишимось нерозлучні. Звичайно, якщо ти ще не розлюбив мене…

До кімнати зайшла Марійка.

— Що, знайшовся-таки? Де ж це ти так довго розгулював, що навіть знати про себе не давав?

Воленові хотілось уникнути небажаних запитань, І він, як це передбачалося легендою, розповів, що, незважаючи на війну, йому пощастило влаштуватись на цивільну посаду в банськобистрицькій організації Червоного Хреста. Але приїхав сюди не стільки у службових справах, скільки задля того, щоб зустрітися з Воженою.

Волена непокоїли думки: як поведе себе Юлій: чи погодиться стати на бік підпільників-антифашистів? До його планів входили лише Юлій і Вожена. Та ситуація ускладнювалась: сюди от-от мав прийти якийсь фашист, що женихається до Божени. Що ж робити?

— А от і винуватець свята! — радісно вигукнула Марійка, почувши голос Юлія.

Вожений брат когось запрошував до помешкання. Марійка мерщій поставила на стіл пляшки шампанського й кинулась назустріч чоловікові. Слідом за нею пішов Волен.

Юлій здивовано, але тепло привітався, міцно обійняв Волена й, обернувшись до капітана в уніформі льотчика, відрекомендував:

— Знайомся, друже, це — мій добрий і давній приятель Павел Волен, «павук хатній», як ми його прозивали в студентські роки за те, що вечорами рідко коли виходив з помешкання. І, між іншим, — жартома додав, — колишня симпатія оцих красунь, — показав на Марійку і Вожену.

Офіцер подав руку і назвався:

— Гауптман Кмет.

Пізніше він став чванливо розповідати, що походить з потомственої військової родини судетських німців. Навчався в Берліні. Прибув до Братіслави в березні 1939 року і відтоді працює радником у штабі словацької армії, союзниці Гітлера.

Віншувати іменинника Юлія Агуша прибуло ще з десяток його знайомих, переважно військових; самі та з дружинами. Тільки Вожена поводила себе якось незвично, і це непокоїло Волена. Але щоразу, коли їхні погляди зустрічались, він переконувався, що дівчина, як і раніше, кохає його. Хіба що оберігається цього вайлуватого гауптмана, який майже цілий вечір крутиться біля неї. «Бестія! — злостивився Волен. — На моє щастя зазіхає…»

Та ось кілька жінок заквапились додому, тягнучи за собою чоловіків. Незабаром з гостей залишились тільки Кмет і Волен.

«Як бути? Я навіть не встиг як слід поговорити з Юлієм і Боженою, а обставини спонукають залишити їх», — роїлися думки. Рішення визріло швидко. Волен підвівся з-за столу й почав спішно прощатись:

— Дякую, друзі, за гостинність…

Господарі стали умовляти його, щоб залишився ночувати. Вожена наполегливо пропонувала свою квартиру, сама ж хотіла переспати в Марійки. Гість дякував, але рішуче відмовлявся, запевняючи, що зможе переночувати десь в готелі.

— В такий пізній час ти не дістанешся до готелю — затримають патрулі. Крім того, в готелях тепер навряд чи знайдеться вільне місце, — захвилювалася Вожена.

Її підтримала Марійка.

— В Братіславі я не пропаду. Коли ж затримає патруль, то ще ліпше — матиму де пересидіти до ранку, — пожартував гість.

Втрутився Кмет.

— Я можу допомогти дістати перепустку комендатури і гарантійний дозвіл на тимчасове проживання в готелі, — йдучи до столика, де стояв телефон, сказав він і набрав номер: — Алло, фрау Єва? Вибачте. Турбую в пізній час, але… Так, так, я хочу поговорити з Гельмутом.

Поки телефон мовчав, гауптман перепитав у Волена прізвище, звідкіля та на який строк прибув до Братіслави.

— Здоров, друже! — весело загукав Кмет у трубку. — Вибач, але саме зараз потрібен твій дозвіл на перепустку одному знайомому, представникові Червоного Хреста… Так, на комендантський час. Та