Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
П’ять уроків, чотири перерви, з них одна — двадцятихвилинна. На неї й розраховував Ігор. Треба було залишитися сам на сам з Валеркою, засісти десь у відлюдному куточку шкільного подвір’я — є такий куточок — за теплицею, біля паркана — й поговорити про те, що тривожить. Конкретно — про вчорашню зустріч з чемними хлопцями. Про їх попередження. Про пружинний ножик.
Поки перебував у минулому, навіть не згадував про все це. Ну, можливо, і причаїлася думка десь у підсвідомості, а надвір і носа не висовувала. А тепер випурхнула, розрослась непомірно.
Гамлетівське запитання: дзвонити чи не дзвонити? Пі, не може бути тут дилеми: дзвонити, поспішати до телефону, чути Настин голос, домовитися про зустріч…
А де?
Ну, скажімо, біля пам’ятника Пушкіну. І піти є куди — всі центри вітчизняної культури поруч.
А потім?
А що потім? Звісно. Посидіти в кіно, в “Росії”. Чи зайти до “Ласощів”, чи далі — до кафе “Московського”, з’їсти морозива, випити по келиху шампанського — не маленькі вже, можна дозволити собі таку цілком невинну забаву. Потім походити по Москві, завітати до Олександрівського саду, знайти окрему лавочку… Чи зовсім інша програма: до парку Горького, до Нескучного саду…
І все? І провести до маршрутки, кинути монету до каси? І знову вибачитися: мовляв, немає часу, доберешся, подруго, сама? І цілим, неушкоджеиим повернутися додому?
Так, чи що?
Ти ж боїшся її будинку, її подвір’я, Ігорочку? Ти боїшся її проводжати до під’їзду, боїшся залишитися сам на коротенькому вечірньому шляху до арки-тунелю, що веде на багатолюдний Кутузовський проспект…
І сам собі зізнався: так, боюсь. Боюся, дідько забирай, хоча й соромно почуватися боягузом, до болю соромно!
До болю? То чого ж боятися? Самого болю? Ну, відлупцюють тебе п’ятеро, то й що! Пригадуєш, здається, в Зощенка є оповідання про студента і моряка, що закохані в одну дівчину. Моряк регулярно колошматив студента, а той, харкаючи кров’ю, знову приходив на побачення. Навіть більше: кидався на велетня моряка з кулаками, поки той не поступився перед божевільним натиском безстрашного здихлі.
Белетристика…
А що не белетристика? Хлопці ці, королі подвір’я? Типова штампована белетристика. Герої повчальних нарисів з серії “Людина серед людей”. Про непутящих підлітків.
Однак вони існують. І боїшся ти, Ігорочку, не болю, не крові, не ножичка якоїсь золінгенівської сталі, а чогось іншого, чому і назви не придумати.
Знаєш — чого? Себе ти боїшся! Своєї безпорадності, нерішучості, цілковитої відсутності того, чого досхочу було у зощенківського студента. Ти, неслабка фізично людина, — та й підручних засобів довкола багато: палиці, дошки, цегла! — боїшся застосувати свою силу, піти на конфлікт. Живеш за принципом: нас не чіпай, і ми не зачепимо…
Проте з Пащенком порадитися слід. Він подібними комплексами, відомо, не страждає.
Попередив його:
— Треба поговорити, старий.
— У чому справа — питання! — Підготовленість у Валерки — нуль, як заведено писати про всілякі експерименти. — Надовго? А то в мене в три п’ятнадцять тренування.
— Та ні, ненадовго. На великій перерві за теплицею!
— Домовились!
Поки йшли до теплиці, мовчали. Ігор не хотів вести теревені, а Пащенко, певне, розуміючи стан друга, не ліз поперед батька в пекло.
Сіли за теплицею на складені шкільним завгоспом дошки — двадцять хвилин свободи попереду.
— Що сталося, Ігорю?
Не став приховувати, все виклав. І про Настю, і про хлопців, і про свої незрозумілі страхи. Глянув на годинника, виявилося, що на все це десяти хвилин вистачило. А думав — моторошна історія, за годину її не викладеш…
І Пащенко до неї відповідно поставився.
— Не бачу особливих проблем, старий. Звичайні піжони, мамусині синки. Батечко в закордонці побував, привіз любимому отрокові ножика, а той тепер себе кумом королю почуває.— Повторив ще раз: — Не бачу проблем. Хочеш, я з тобою ввечері піду? Я вільний. На двох вони не полізуть.
Цільна людина Пащенко. Ні в чому проблем не вбачає. А коли і вбачає, то розв’язує їх залюбки. І правильно робить! Легко йому живеться. А Ігор щоразу в сумнівах плутається, не в силі розплутати. І всі вони не розв’язані, всі вони світового значення! Але тут приходить друг Валера і каже: плюнь, все — мура, живи прямо, не мучся.
Адже має він рацію, певне…
А Пащенко розвивав тему далі:
— По-перше, треба про цих дженджиків Насті сказати. Вона їх, безумовно, знає, хай має на увазі, коли вже розплодила собі таких кавалерів. І тебе цінуватиме більше: не злякався, мовляв, труднощів заради дами… Ти кажеш, вона на Кутузовці проживає? І Алик там… — Це його колега стрибун, друг-соперник. Все прагне познайомитися, та якось не виходить. В нього приятелів — цілий проспект.
— Навіщо мені його приятелі?
— Про всяк випадок. Зберемо товариство і налякаємо цих покидьків — до Окружної дороги поповзуть.
Це був вихід. Наполохати. Сила на силу. Закон Ньютона: на всяку дію існує протидія, хай вибачить вчитель фізики таке довільне трактування фізичної класики. Показати “цим покидькам”, як висловився Валера, ньютонівську правоту.
А самому обабіч стояти? Двоє б’ються — третій не заважай, старе дворове правило? Таким собі полководцем на гірці…
— Дякую, Валерко, навчив уму-розуму. Як варіант — приймаємо. На майбутнє. А поки що подивимося за розвитком подій.
— Сам підеш?
— Вгадав.
— А відлупцюють?
— Це точно, що відлупцюють?
— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двоє під однією парасолькою», після закриття браузера.