Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

— Російська соціал-демократична… робітнича партія… Листівки!

— Так, пане Дьяков, листівки!

— А як вони сюди потрапили? — Дьяков поволі підводиться з-за столу.

— Наче ви не знаєте! — явно втішаючись його розгубленістю, іронізує Кулябко. — Пан Дуб приніс! Сам же сказав, що такого добра в нього на фабриці хоч греблю гати! Певно, там і друкуються вони! Кому, як не вам, його найближчому другу й товаришеві, знати про це?

— Перестаньте блазнювати, пане ротмістр! — нарешті оговтавшись, з огидою процідив Дьяков.

Цього вже Кулябко не зміг витерпіти. Підхопившись мов ошпарений з крісла і змірявши Дьякова лютим поглядом, вже ладен був вибухнути гнівом, але той не дав йому і рота розкрити.

— Сядьте, пане ротмістр! Без вашої допомоги розберемося!.. Аристархе, — наказав суворо Дубу, — то поясни, будь ласка, звідки ці листівки у тебе!

Дуб безпорадно знизав плечима, обличчя його спохмурніло, він облизав губи і важко зітхнув. Притискуючи руки до грудей, істерично заверещав:

— Не знаю! Нічого не знаю!

— Не прикидайтесь дурником, пане Дуб! — голос Кулябка став різким. — Ви соціаліст! За скільки вони купили вас?

— Я не соціаліст! — на повному обличчі Аристарха Прокоповича відбилися тривога і страх.

— Ну, який же він соціаліст, пане Кулябко? — спокійно спитав Дьяков.

— А я кажу — соціаліст! — стояв на своєму Кулябко. — І ви… соціаліст! Всі соціалісти! — він схопився з крісла і забігав по кабінету.

— Ви думаєте, що кажете? — чорні очі Дьякова сердито заблищали. — Чи не можна висловлюватись виразніше, пане ротмістр!.. В такому разі я вимушений мати розмову з Олександром Олександровичем після його видужання. Я — людина державна!..

Кулябко враз знітився, зупинився перед Дьяковим і заговорив спокійно:

— Іване Миколайовичу, ради бога… Вибачте великодушно. Кожного дня тільки й чуєш: соціал-демократи, листівки. Уже й вночі сняться. Нерви, нерви, шановний Іване Миколайовичу…

— Отож-бо й воно, — Дьяков похитав головою. — Багато розуму не треба, щоб таке наговорити.

Він підійшов до вікна, біля якого стояв невеличкий столик, налив склянку води й підніс Дубу.

— Випий, Аристархе, і заспокойся. Ніхто тебе соціалістом не вважає.

— Спасибі, Іване Миколайовичу. Всіма святими заприсягаюсь, що я нічого спільного з ними не маю. Але ж гроші. Мої гроші, — сумно знизав плечима.

Дьяков і Кулябко насторожено перезирнулися.

— То як, Аристархе? Ми тебе слухаємо.

— Зачекайте… Дайте з думками зібратися. В голові така круговерть… Не знаєш, з чого й починати, — на лобі в нього зібралися зморшки.

Кулябко, дивлячись на Дуба, ввічливо попросив:

— Пригадайте все до подробиць, будь ласка. Зрозумійте, як би там не було, а справа це серйозна, потребує ясності.

— Так, так, пане Кулябко, — замислився Дуб. — Але ж гроші… Мої гроші! Хто тепер скаже, де їх шукати!

— Не мороч нам голови, Аристарху! — не стримався Дьяков. — Твої гроші нас не обходять! Чи не здається тобі дивним, як все-таки потрапила до твого портфеля нелегальщина? Нею весь Хрещатик обліпити можна!

— Так що розповідайте, пане Дуб… Це ж у ваших особистих інтересах! — сказав Кулябко.

— Що ж тут розповідати? — гірко усміхнувся Дуб. — З дому, узявши портфель, заїхав до Андріївської церкви. Як парафіянин цього храму, рідко коли минаю, щоб не віддати в молитвах шану нашому господу.

— Благовірні наміри, пане Дуб! — посміхнувся Кулябко. — А що ж у вашім портфелі було?

— Квитанції, розписки, бухгалтерські документи…

— І?

— Гроші… Розраховував заїхати опісля в купецький банк, щоб покласти на поточний рахунок.

— А в храм ви з портфелем увійшли?

— Так. З портфелем.

— А чи не запримітили ви там кого з чужих?

— Чужих? Наче ні. Богомольці, старці…

— А потім? — нетерпеливо допитувався Кулябко.

— Приїхав прямо сюди.

— І нікуди не заїжджали?

— Ні.

— Гм… Цікаво.

— А чи не могли соціалісти обмінятися портфелями? — раптом спитав Дьяков. — Гроші їм потрібні. До речі, скільки ти збирався здати в банк?

— Тисячу карбованців.

— О-о-о! Це значна сума! Але звідки їм знати про них? — засумнівався Кулябко.

— То, може, люди Я піки Одноокого пожартували? — зробив припущення Дьяков.

— Ні, ні. І ця версія відпадає. Та й де їм стільки листівок взяти?

— Це робота соціалістів! — наполягав Дьяков. — Призначили побачення своїх агентів, які не знали один одного, в церкві, щоб обмінятися однаковими портфелями. В одному портфелі листівки, в другому… Ну, припустимо, шрифт чи деталі до друкарського верстата. Один з агентів, певно, запізнювався, от і відбувся обмін мимоволі. У Аристарха опинився точно такий портфель, як у їхнього агента. Молячись, він і не помітив.

— Скоріше всього, Іване Миколайовичу, ваша версія скидається на правду, — погодився Кулябко. І, вже звертаючись до Аристарха Прокоповича, рішуче й безапеляційно проказав: — Завдали ви нам клопоту, пане Дуб! Отож, з вашого дозволу, я все-таки візьму у відділ цей портфель з листівками. Будемо виясняти що й до чого. Але, перепрошую, про нашу розмову і взагалі про цей випадок ви не повинні розказувати нікому. Навіть дружині!

— А гроші? — підвівся з крісла Аристарх Прокопович.

— Ми ще матимемо нагоду бачитися з вами! — стримано відказав Кулябко. — Можливо, щось і вияснимо. А зараз, панове, дозвольте покинути вас. Честь маю кланятись! — Кулябко взяв портфель, виструнчився, дзенькнув шпорами, віддаючи честь, і вийшов з кабінету.

Забринів світанок. Шульгіна погасила лампу, вийшла з комірчини, роздяглася й прилягла на ліжку. Натягнула ковдру до підборіддя, заклала руки за голову й заплющила очі. Через годину прокинулась, солодко потяглась і тихо, щоб не розбудити доньку, пішла на кухню. Приготувавши сніданок, розбудила Оленку.

— Слухай уважно, донечко, — казала вона. — Зараз