Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

Верстати працювали. Металічні постаті рухали руками, схожими на важелі. Ці руки робили короткі точні рухи, — жодного зайвого руху, жодної необережності. Ідеальні робітники, люди з сталі, що їх рухала якась невідома сила, стояли біля машини. Тім Кроунті дивився не відриваючись.

— Як тихо повинно бути в цеху… — нарешті прошепотів він. — Жодного слова, жодного зітхання… навіть страшно!

Лише зрідка вздовж лави автоматів проходила людина. Це був доглядач, що стежив за роботою. Час від часу він підходив до якого-небудь з роботарів і певним рухом регулював його працю, повертаючи ручки або вимикачі, які видно було з обох боків металічних тулубів роботарів. Тім Кроунті дивився.

Хвилини минали одна по одній. І несподівано Кроунті помітив, як один роботар зробив неправильний рух. Він захитався, ремінь затягнув його руку, — і через мить висока металічна постать упала на підлогу, грюкочучи так, що Тім почув це крізь скло. І чудно було бачити, що ніхто з металічних людей, які працювали поруч, не повернув голови. Всі залишились байдужі, вони працювали далі.

До роботаря, що впав, підбіг доглядач. Він спинив машину, витяг руку роботаря з колеса. Автомат нерухомо лежав на підлозі. Очевидно, в ньому щось попсувалося.

Тім стиха свиснув, зскочив з підвіконня і зник у таємному ході. Він шепотів:

— Значить, і у них трапляються помилки? Але чому, чому саме цей роботар зіпсувався? Чому вся решта працює?..

Розповідаючи потім про ці дні, Тім Кроунті завжди зазначав, що головна роль в дальших подіях належала не йому, а його товаришеві, палкому радіоаматорові Джіму Вінстону.

Саме Джімові спало на думку, що роботарями не може керувати щось інше, як скеровані радіохвилі.

— Слухай, — переконував він Тіма, — адже тут немає ніяких дротів. Ці залізні чорти не можуть рухатись за допомогою акумуляторів або чогось іншого, бо для цього в них замало місця. Енергію вони одержують зовні. Безумовно, це тільки радіохвилі.

Разом з Тімом Вінстон пробирався у фабричний двір, до вікон. І, спостерігаючи цілу годину, обидва товариші були свідками того, як доглядачі змінили кілька роботарів, що робили неправильні рухи і псувались. Решта автоматів працювала бездоганно. І тільки в одному місці кожний щойно поставлений роботар по кількох хвилинах праці ніби розладжувався. Він робив непевні рухи, наслідком чого було завжди те ж саме: падіння на землю і катастрофа.

— Ти розумієш, — прошепотів Тім Вінстонові: — мабуть, справа не в роботарях, а саме в цьому місці цеху. Щось заважає правильній роботі роботаря. Але що саме?

Вінстон замислився. Потім він труснув своїми довгими патлами і сказав майже голосно, забуваючи про потребу бути обережним:

— Я знаю. Зверни увагу, що недалеко від цього місця — електричний годинник. По стіні проходить складне сплетіння електропровідних кабелів. Там сконцентровані проводи всього цеху. Очевидно ця система проводів індуктивно впливає на близькі до неї речі, в тому числі і на роботаря. Розумієш?

Тім заперечливо похитав головою:

— Бачиш, Джім, у мене з електротехнікою, як і з усією фізикою та математикою, — давня, незлагода. Проте, коли ти переконаний, що на роботаря впливає індукція проводів — я згоден. Тільки скажи, що з цього виходить?

— Виходить тільки одне: роботарі, що одержують енергію зовні, за допомогою скерованих радіохвиль, не ізольовані і від інших впливів. Значить…

— Що?

— Про це поговоримо потім.

Саме цей момент Тім Кроунті потім схарактеризував, як рішуче переламний в усій історії поразки Джонатана Говерса.

Треба зазначити, що з цього дня Джім Вінстон годинами просиджував біля свого маленького короткохвильного радіопередавальника. Тім, що приходив до Вінстона, несміливо сідав на відстані двох метрів від Джіма і, уважно прислухаючись до стуку телеграфного ключа передавальника, вивчав розвішані по стінах кімнати кольорові наклейки-квитанції, які стверджували дружні радіотелеграфні переговори Джіма з різними далекими куточками земної кулі.

Джім працював невтомно. Він схвильовано вистукував щось ключем, прислухаючись водночас до далекої мелодії співучого стрекоту ефіру. Інколи Вінстон передавав Тімові другу пару навушників. Тім слухав, але він нічого не розумів.

Здавалося, ніби чорні, щільно притиснуті до ушей кружки телефона були дірками, через які до нього допливав чудний, ледве чутний гомін далеких просторів. І в цьому гомоні вирізнялись подібні до щебетання невідомої пташки сигнали: це працювала якась далека станція.

Щодня Кроунті разом з Вінстоном о дванадцятій годині дня пробирався до вікна складального корпусу і стежив за рухами роботарів.

Фабрика працювала на повний хід. Протягом тижня ваговози підвозили все нові й нові загони металічних людей. Машини не ставали ані на хвилину; фабрика працювала дванадцять годин на добу.

Певно, доглядачі домислились до причин неправильних рухів роботарів на тому місці, де на стіні перепліталися проводи. Товсті шнури кабелів прибрали звідти. Роботар, що стояв на цьому місці, тепер працював так само точно, як і решта.

Акуратно о дванадцятій годині дня Кроунті і Вінстон жадібно стежили за рухами роботарів. І щодня вони радісно помічали, як у той момент, коли хвилинна стрілка просувалась по вузькій рисочці біля цифри «ХІІ» і зливалась з годинною в одну, — роботарі, видні у вікно, припиняли свої рухи, наче якась дивна стороння сила примушувала їх зробити це.

Щодня в рухах роботарів протягом хвилини, яка минала опівдні, можна було помітити щораз більше дивностей. Рівно через п’ять днів всі роботарі на мить піднесли вгору ліві руки, ніби вітаючи когось в цей південь.

— Ліві! Тім, ліві! — захоплено прошепотів Вінстон, хапаючи Тіма за руку.

Що він хотів сказати цим?..

Але увечері цього дня передавальник Джіма працював особливу напружено. Цього вечора до Джіма Вінстона прийшли два члени страйкового комітету. Вони розмовляли кілька годин підряд. Потім Вінстон і Кроунті пішли з ними на засідання комітету, де помітно панувала безнадійність. Двері були замкнені — і тихо, півголосом Вінстон сповістив