Читати книгу - "Круглянський міст"

Данило розв’язав мішок.

— Що таке? — зразу вирвалось у Бритвіна. Запустивши руку в мішок, він дістав звідти жменю якихось грудок, угледівся, навіть понюхав. Вигляд у нього був майже розгублений.

— Що ти привіз?

— Та оте ж саме… Тол. Чи як його…

— Який у хріна тол? Амоніт? — сердито запитав Бритвін, ширше розгортаючи край мішка.

— Ну. Амоніт буцім. Так казали.

— Лайно! Я думав — тол. А цим що зробиш? Рибу глушить?

Данило винувато стояв обіч, пошкріб за коміром, потім під ватником, за пазухою.

— Казали, бахкає. Пні ним на ділянках рвали. Тож якусь силу має.

Бритвін мовчав — з виразним недовір’ям на обличчі він досліджував амоніт: відламав грудку, розкришив її в пальцях, знову понюхав і зморщився — від паху чи від розчарування. Стьопка, з надією дивлячись на нього, переборював у собі сумнів: невже не вдасться? Так усе добре зійшлося: і Митя, і охорона, невже ж підведе вибухівка?

— Підмочений? Ну да. Злежався, мов глина. Ех ти, голово патлата, купав ти його, чи що?

— Чому купав? У ямі лежав — так вологи набрався.

Бритвін щось пошукав навкруг очима.

— Ану дай шинелю!

Митя слухняно збігав до вогнища по шинелю, і Бритвін широким рухом розстелив її на траві.

— Висипай!

Данило вивалив усе з мішка — на шинелі утворилася чимала купа жовтої, з грудками муки, від якої куріло рудим смердючим пилом. Всі четверо обступили її, Стьопка також помацав кілька сируватих грудок, які легко розкришилися в пальцях.

— Гаразд. Сушити треба! — вирішив подобрілий Бритвін. — Дмитре, сідай на коня і катай по молоко. Дорога де?

— Яка дорога? — не зрозумів хлопець.

— Дорога, по якій возиш. Де, далеко звідси?

— Не дуже щоб. Можна виїхати. По кущиках.

— Давай! — приспішив Бритвін. — Ми чекаємо. А тоді домовимося.

— Добре.

— Тільки дивись: щоб ніхто ні-ні! Жодна душа щоб не снила, не бачила. А то…

— Знаю. Що я — не розумію? — ладен був образитись Митя.

Невеличкий і рухлявий, він потягнув за собою на узгір’я коника, який, важко хакаючи, вкотре вже подолав крутий косогір. Кущі хутко сховали їх, десь там почулося тихе «тпру», потім тупіт копит по стежці.

Бритвін повернувся до Стьопки.

— Давай по дрова! Побільше. Сушить будемо.

— Як сушить? — заморгав очима Данило. — Коло вогню?

— На вогні! — відрубав Бритвін. Данило зовсім знерухомів.

— А той… Не рвоне?

— Не бійся. А рвоне — біда невелика. Чи житухи шкода?

Замість відповіді Данило вайлувато переступив з ноги на ногу і посунув наперед свою протигазну сумку. Там щось містилося, випираючи в боки, нап’ятий ремінець був застебнутий на останню дірочку. Відстебнувши його, Данило дістав порядний окраєць хліба.

— А, оце молодець. Здогадливий.

— І осьо ще, — задоволено буркнув Данило, ворухнувши сумкою, з-під накривки якої стирчало рильце пляшки з саморобною паперовою затичкою.

— Атлічна! Тільки після. Не тепер. Давай більше дров! Всі за гіллям! — бадьоро командував Бритвін.

Стьопка, ковтнувши слину, раптом на всю глибину відчув свій порожній живіт і з неохотою відірвав погляд від Данилової сумки, яку той обережно поклав біля шинелі. Автомат він, певно, не збирався віддавати і навіть не здіймав його з-за спини.

— Автомат давай!

Данило обернувся, зирнув на хлопця, потім, наче шукаючи підтримки, — на Бритвіна.

— Ну, що глядиш! Знімай, кажу!

— Ладно, віддай, — примирливо сказав Бритвін. Нехотя Данило стягнув автомат через голову, зіпхнувши на траву шапку.

Вони полізли на взрівок, бо поблизу вже все було підібрано за ніч, ломаччя варто було шукати далі. Данило в акуратному ватнику і чоботах став зовсім не схожим на себе попереднього, в селянському одязі і в постолах. Набувши якогось не властивого йому хвацького, військового вигляду, він ніби помолодів, хоч по-давнішому його патлате обличчя не втрачало свого страховито-загрозливого виразу. Але патлатість не була тут новиною, багато хто носив бороди й вуса, особливо старші.

Вони вилізли з рову. Стьопка трохи покривджено мовчав, Данило, певно, відчувши це, відсопся і запитав:

— Міну той хлопець повезе?

— А я звідки знаю?

— Бритвін не казав?

— Мені не казав, — буркнув Степан, не маючи охоти говорити з цим чоловіком.

Данило добродушно погодився:

— Цей не скаже. Але я бачу…

«Бачиш, то й добре», — подумав Стьопка, забираючи вбік від нього. Вони розійшлися по чагарниках. За ніч трава долі підсохла, ліс також став сухішим, хоч студені краплі ні-ні та й опікали за коміром шкіру. Місцями тут росли ялини з березами, і скрізь розкошував обмитий дощем вільшняк, в якому де-не-де зеленіли густуваті купки ялівцю. Сушняку тут вистачало. Стьопка хутко назбирав оберемок, прихопив за окоренок зсічену суху ялину, поволік за собою.

Тим часом у рові на середині прогалини щосили вже горіло нове вогнище, в яке Бритвін кидав принесений Данилом сушняк.

Данило ж ялиновими лапками, як помелом, розмітав погасле нічне вугілля.

— Давай сюди! — зупинив хлопця Бритвін. — Бери і підкладай, щоб земля грілася. Будемо амоніт смажити.

Підкладаючи в огонь, Стьопка з притишеною осторогою позирав, як вони там, на вигорілій чорній плішині, розістлали розпороту вдовж торбину і ссипали на неї розкришені жовтуваті грудки амоніту. Невдовзі від цих грудок