Читати книгу - "Гордієві жінки"

«Софія Русова любила Україну тоді, коли робити це заборонялося, – цитувала Софія оповідки, що їх молодою баба Устя начебто повідувала доньці Марії, ну, а старою – лише найстаршій внучці. – За це вона потерпала, переховувалася, навіть сиділа в тюрмі, але Україну любити не переставала…

Сама Софія Русова не була етнічною українкою, – вела далі розумашна, як висловлювалася баба Устя, сестра. – Її батько був шведом, військовим, служив у Омську, там одружився з француженкою. Після відставки переїхав із сім’єю в село Олешня Чернігівської області. Там майже сто п’ятдесят років тому і народилася видатна педагог Софія Русова. З Україною вона знайомилася, коли слухала колискові пісні, які їй співала няня, бо в сім’ї розмовляли французькою. А вже по-справжньому захопилася нашою країною, коли зустріла свого майбутнього чоловіка Олександра Русова.

Коли Софії виповнилося чотири роки, – додавала найстарша із сестер Маковій, – померла її матір. Дівчинку доглядала старша сестра Марія. Ще через п’ять років дівчата переїхали до Києва, де закінчили гімназію із золотими медалями. Тоді ж помер їхній батько. Софія дуже хотіла навчатися в Петербурзі, у консерваторії, але залишилася вдома, мовлячи, що треба служити людям, а не думати про свої вигоди. І вже за два роки Софія із сестрою Марією створили в Києві перший в Україні дитячий садочок, тобто саме вона є засновницею української дошкільної педагогіки…»

Із кожною новою розповіддю про ту, чиїм ім’ям нібито назвали найстаршу сестру Маковій, дівчата-близнючки дізнавалися все більше і більше про Русову.

Приміром, коли Софія Маковій сама вже вчилася на вчительку (бо ким іще могла стати, маючи таких предків і будучи названою на честь такої людини?), під час посиденьок просто неба повідала сестрам, як у шістнадцять років знана педагог познайомилася з Олександром Русовим, про якого скаже, що саме він найбільше вплинув на її особистість.

«Ось, я навіть зачитаю вам, – діставала потріпаний записник і цитувала: – «Саме він відкрив мені красу української народної поезії, заговорив українською мовою і без довгих промов і роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа».

Коли почався наступ на все українство і царський уряд заявив, що «никакого малороссийского языка нет, не было и быть не может», – далі говорила Софія Маковій, – українська громада все одно видавала заборонені книжки, нелегально переправляючи їх із-за кордону… А, наприклад, коли Русові жили в Одесі й складали каталоги української літератури, то за це їх арештували. Родина постійно перебувала під наглядом поліції, не раз опинялася у в’язниці, тож згодом змушена була купити шмат землі й оселитися серед селян на Чернігівщині. Софія Русова надавала односельцям фельдшерську допомогу, була повитухою, вчителювала в Олешні. Звідси й любов нашої баби Усті до цієї жінки…

Ну а за часів гетьманату, 1917 року, Софію Русову обрали членом Української Центральної Ради. Вона працювала в Міністерстві освіти, викладала в університетах педагогіку. Тільки коли до влади прийшли більшовики, мусила емігрувати до Праги, і вже як професор педагогіки викладала там в Українському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова. До речі, з Драгомановим Русова добре зналася в юності… Померла в Празі 1940 року, але похована в Олешні, неподалік від могили поета Олександра Олеся…

Тепер уже добре знатимете, чому мене назвали Софією, – ставила крапку оповідачка. – А ще тому, як казала мати, що це ім’я римувалося з Марією. Софія – донька Марії – чим не віршовано?» – усміхалася вона.

Родинна історія Лії була інакшою. Буцім, коли Марія вже набагато старшою завагітніла вдруге, то спланувала, що народить дівчину, схожу на біблійну Лію, першу дружину Якова, старшу сестру Рахіль.

Їй-бо, дивною жінкою була єдина Гордієва донька!

Отож, двометрову мармурову скульптуру Лії, створену самим Мікеланджело для гробниці папи Юлія ІІ, Марії Маковій довелося споглядати в одній із паломницьких базилік Риму. Будучи в італійській столиці, вирішила побачити «чесні окови», у які було закуто апостола Петра в Єрусалимі. Ця вельми шанована християнська реліквія справила на Марію сильне враження, проте гробниця в захваті переважила. Її фото привезла із собою, спершу подарувала доньці Софії, мовляв, потім, якщо на світ з’явиться ще одна дівчинка, передаруємо світлину їй, маленькій Лії Маковій.

– Матері Марії здавалося: ще мить – і могутній гігант Мойсей заворушиться, вилущиться з каменю, й здригнеться світ від сили його погляду. Не треба й слів, щоб змусити собі підкорятися, достатньо руху брів, – емоційно переказувала сестрам дивну оповідку Софія. – Пророк був таким правдивим у своїй рішучості та бажанні діяти, що матері аж чулося, як нуртує його середина, як поспіхом він дихає і колошкає густі вуса. Їй здавалося, будь-якої миті він може встати. Матері Марії хотілося підійти й підхопити скрижалі Заповіту, на які він опирався, щоб не розбилися через необережність і різкість рухів, або ж утримати перекинуту через його ногу драперію, щоб не впала, коли врешті Мойсей підхопиться… Недарма за легендою, то я вже сама десь прочитала, – уточнила Софія, – коли майстер Мікеланджело завершив роботу над цією статуєю, то сам був такий вражений власним творінням, що вдарив у Мойсея молотком і закричав: «Але чому ти не говориш?!»

Рахіль, молодша сестра Лії, друга дружина Якова, бачите, розташована в ніші праворуч від пророка, – описувала затерту стару світлину гробниці Софія, тицяючи вказівником то на одне, то на інше зображення. – Мати Марія переказувала слова екскурсовода, мовляв, Мікеланджелова Рахіль символізує «життя споглядальне», а Лія – «діяльне», як це підтверджував і Данте,[41] – зачитувала сестрам уривок із «Божественної комедії», написаний неньчиною рукою з іншого боку світлини. – Біблійна Лія трималася землі, була «цілком життєва», тому й статуя її замислена, сповнена тихої величі, а зібрані складки туніки біля живота нагадують про плодовитість: вона народила Якову шістьох синів.

Саме цього Марія й побажала – щоби друга її донька, яку носила під серцем, була схожою на Мікеланджелову. До того ж Лія теж «пасувало» до Марії. Як і до Софії…

Та не завбачила чудна матуся, що цього разу судилося їй