Читати книгу - "Зоряний вуйко"

Усі зачудовано дивилися на незрозумілі приготування, а коли Петро попрямував до кози, поволі потяглися слідом.

Терентій розвів руками і вилаявся:

— Не їсть, паскуда, хоч ти їй… — але побачивши Петрове обличчя, зразу замовк і втупив у нього здивований погляд.

Петро йшов, дивлячись в далеку далечінь, погойдувався трошки з боку в бік, пританцьовуючи, а палаючий кінець деревини в його руках описував у повітрі вогненні кола.

— З нами Хресна сила! — Терентій відійшов з дороги, підвів руку, щоб перехреститись, але тут палиця зупинилась, а полум’я, що одразу спалахнуло на її кінці, висвітило скривлене в недобрій усмішці Петрове обличчя.

— Не треба Хресної сили.

Усім стало страшно.

Палиця знову почала виписувати кола, і Петро продовжив свій рух до цапури. Всі зупинилися на місці, несила ступити крок. І тут чи почулося, чи справді, але здалося всім, що серед цілковитої тиші залунав його голос, завів якусь незрозумілу швидку пісню. Як шурхіт трав лилася ця пісня, і жодного слова розібрати не можна було. Тільки у-у-у-у-у, а потім ще раз у-у-у-у — як вітер.

Чумаки не могли відвести поглядів від цієї картини: вогняні кільця, рвучкі рухи, ковзаючий, якийсь невловимий ритм — аж самі, здається, піддалися чарівній силі. Але найдивовижніше поводилася при цьому цапура. Вона підвела похилену голову, витягла шию і немов скам’яніла, завмерла, витріщивши на вогняні кільця вмить засклянілі очі.

Знов у-у-у-у! — може, й справді вітер, а потім вже безсумнівно Петрів голос — хрипкий, задушений, і слова майже незрозумілі:

- І не тирлич, і не тоя, і не ярчук — собака скажений, а через ту воду з-під каменю, і на небо, і на землю…

А рухи все прискорювалися, прискорювалися, і раптом Петро скуцьорбився весь, крутнувся кругом себе і побіг, задкуючи, описуючи коло кругом цапури. А як замкнулося коло, виструнчився і, зробивши два широкі кроки, тицьнув палаючу деревину до своєї торби, а потім прямо цапурі під носа. І ще, і ще, тільки білий дим до неба летів.

Рогата голова почала помалу схилятися. Петро відступив трохи, знову скуцьорбився, крутнувся, а потім кинув палицю на землю і затанцював, топчучи невелике полум’я.

Чумаки наче від сну прокинулися, подивилися навкруги, очима покліпали, а Петро вже йшов назустріч, щиро посміхаючись. Тьху ти. Як примарилося. Всі ніяково перезиралися. А Петро щулився собі — ну, чумак собі та й чумак, навіть торбину свою кудись заховав.

— Ой, хлопці, як я їсти хочу!

Хлопці від цих слів чомусь сахнулися, а Петро засміявся тільки та гримнув жартівливо:

- Їсти, кажу, давайте! — та Івася під боки вхопив. Наче і справді нічого не сталося.

Чумаки мовчки обернулися і посунули за дядьком до згасаючого багаття. Від Петра трималися осторонь, позирали зі страхом, хоча тепер той нічого особливого не робив. Так само, як і всі, він всівся біля столу, взяв шмат хліба, жував собі звичайненько, посміхався. І тиші лячної вже не було — то хрумкотіли, то плямкали, то ніж рипів об твердий буханець.

Першим не витримав загальної мовчанки Івась. Він присунувся трошки, набрав повні груди повітря і спитав тихенько:

— Дя-адьку Петре! А ви чаклун?

Всі покинули їсти, чекаючи відповіді.

— То тільки по цапурах, — Петро обернув до хлопця цілком серйозне обличчя, тільки жартівливий бісик бігав у його очах. Івась посмілішав:

— А ви її заворожили?

— Було трошки, — Петро поглянув на решту і гукнув сердито: — Ану їжте, бісові діти! Чого повитріщалися?

Від цих слів хлопці схаменулися. Раптом зник кудись весь чаруючий дух. Ну заворожив дядько цапуру, то й хай йому. Значить, треба так. Чумаки знову взялися до їжі, тільки Іванко ніяк не міг заспокоїтись і невідривно дивився на Петра зачудованими очима.

— Дядьку, а дядьку! А навіщо ви її заворожили?

Петро посміхнувся лагідно:

— Бо заморилася вона стільки бігати і от-от впала б.

— А тепер?

— А тепер бігатиме як молода аж до ранку.

— А на ранок?

— А на ранок здохне. — Петро раптом посуворішав і гримнув на хлопця: — Їж давай, а не балакай, бо сам на ранок перекинешся. Ми тебе з ложки годувати не будемо.

Іванко оцінив дядькову погрозу і взявся до їжі. Звичайно, більш за все у світі йому кортіло зараз про все гарненько розпитати. Та коли й насправді не зупинятимуться аж до ранку…

Знову біля багаття запанувала тиша. Чумаки наїдалися про запас. Жували ретельно, щоб усе гарненько вклалося, водичкою запивали. Навіть Іванко їв мовчки, не чіплявся більше. Та за півгодини Петро прислухався і підвівся.

— Здається, все, — він оглянув всіх і наказав: — Ми з Терентієм запрягати, решта швиденько все вкласти на воза. Бігом.

За кілька хвилин усе було зібране, а дядьки затягували останній ремінець. Де тільки поділася розважливість та млявість, що панували біля багаття. Петро кивнув не обертаючись:

— Готові?

— Так, — відгукнулися хлопці.

— Нікому не відставати. Якщо буде треба — бігти. Ну!

Свиснув малахай.

— Гей-гей!

Рвонула вперед, форкаючи, мов скажена, цапура, побігли поруч з нею дядьки, тримаючись за воза, загупали чобітьми по землі хлопці. До ранку треба пройти якнайбільше, поки коза жива. Тому зараз за нею йти, бігти, летіти — як старші скажуть.

А в козу наче нечистий вселився. Чумаки мчали нічним степом, аж вітер шумів у вухах. На два кроки вдихнути, на два — видихнути, тільки встигай ноги переставлять. Цапура спереду крутила головою і мотиляла хвостом, немов знала, що недовго їй залишилося. Нічого не існувало на просторому полі, тільки форкання, рипіння осей та чумацькі кроки — гуп-гуп. Вони то