Читати книгу - "Степовий найда"

— Вони мені не потрібні! Я не хочу їх! — вигукнув Кларенс, пригадавши недавню історію з гаманцем. Він тепер нікому на світі не довіряв.

— Візьміть! — він повернувся до стола і кинув гроші на першу вільну карту, яка впала йому в вічі. Він і не зчувся, як банківник присунув гроші до себе. Кларенс зітхнув з полегкістю.

— От тобі й маєш! — промовив чоловік з забобонним страхом в голосі, втупившись в хлопця безтямним поглядом. — Що я тобі казав? Негайно забирайся звідси, а то залишиш тут останню сорочку.

Кларенс знову опинився на вулиці. Ним поступово оволодівало неясне, але сильне почуття огиди і страху перед цим бурхливим, завжди неспокійним напівдиким містом. Пригадалася мовчазна безмежна прерія, де повітря завжди таке свіже і чисте, захотілося побачити своїх скромних супутників — погоничів, розвідника Джілдерсліва і навіть Джіма Гукера. Але найбільшим його бажанням було якомога швидше вибратися з цих гамірливих вулиць, сховатися від знавіснілих мешканців цього міста.

Він побіг до булочника, зібрав свої покупки, приладнав десь у підворітті клунок на плечах, і, вислизнувши на менш людну вулицю, подався на околицю міста.

Спочатку він хотів добратися до найближчого рудника в поштовій кареті, але його мізерний капітал не дозволяв цього, і він вирішив, розпитавшись про дорогу, іти пішки.

Через півгодини вогні гомінливого міста і їх відбитки в мілкій каламутній річці залишилися далеко позаду.

Повітря було м'яке і прохолодне, в легенькому серпанку, що огорнув землю, плавав жовтий місяць, в долині, як вартові, стояли при дорозі віргінські тополі і платани.

Пройшовши ще трохи, Кларенс сів під деревом і повечеряв всухом'ятку, а щоб напитися, йому довелося завернути в придорожню таверну, бо ні джерела, ні криниці поблизу ніде не знайшов. В таверні йому доброзичливо запропонували випити чогось міцнішого, але Кларенс відмовився, і на всі запитання відповідав, що доганяє своїх друзів, які поїхали фургоном і чекають на нього в домовленому місці. Недовір'я до людей змушувало його вдаватися до мимовільного обману, і йому це легко вдавалося, бо, дивлячись на цього безтурботного, життєрадісного хлопчика (саме таким він став, залишивши місто), ніхто б не догадався, що пережила ця бездомна, покинута, бідна дитина.

Було вже далеко за північ, коли, стомлений, але сповнений радісних надій, Кларенс звернув з курної дороги і зупинився серед поля, порослого диким вівсом. Тут він чудово виспиться і відпочине, в цьому він був не менш впевнений, ніж подорожній, що переступає поріг готелю. Густий овес, стебла якого сягали по плечі людині, надійно ховав його від людського ока. Кларенс вибрав місце, прим'яв трохи стебла і, поклавши клунок під голову, розстелив ковдру, загорнувся в неї і незабаром заснув.

Прокинувся він разом з сонцем, бадьорий, повний сил і голодний. І все ж з сніданком, який Кларенсу вперше доводилось готувати цілком самостійно, треба було зачекати — не було води, та й місце для вогнища слід вибрати безпечніше.

Кларенс натрапив на таке місце приблизно за милю звідти — на березі наполовину висохлого струмка, поблизу кількох карликових верб. Щоб приготувати свій перший сніданок, йому довелося докласти немало зусиль; найлегше вдалося розпалити вогнище, кава ж вийшла занадто густою, а оселедці і бекон чомусь майже не відрізнялися на смак, певно тому, що жарилися в одній сковороді.

Кларенсу раптом захотілося побачити Сюзі поруч з собою, але він пригадав, як холодно вона попрощалася з ним, і серце його болісно стиснулось.

Та це тривало недовго. Навкруги було стільки нового; все купалося в золотих променях ранкового сонця, ожила широка курна дорога, потяглися фургони, свідомість повної свободи окриляла душу — ось чому Кларенс, поринувши в думки про майбутнє, скоро забув про всі кривди минулого. Взявши на плечі клунок, він бадьоро рушив у дорогу.

Опівдні його наздогнав возом якийсь чоловік. Він попросив у Кларенса сірничка, щоб запалити люльку, в чому той не відмовив. За це чоловік провіз його миль з дванадцять на своєму возі.

Розповідаючи про себе, Кларенс був з цим чоловіком не більш правдивим, ніж з господарем таверни. У всякому разі, візник з жалем попрощався з хлопцем і побажав Кларенсу швидше зустрітися з своїми друзями.

— Та не будь дурнем і більше не згоджуйся тягти на собі їхні бісові кирки та лопати, — додав візник, дивлячись на спорядження хлопця.

Так Кларенс подолав найважчу частину путі: останні шість миль дорога йшла вгору. Зберігши сили, Кларенс пройшов ще досить значну відстань, перш ніж зупинився повечеряти.

І тут йому знову пощастило. Біля струмка, де розташувався Кларенс, зупинився віз, що повертався порожняком, і візник запропонував йому підвезти його речі, а за один долар — і його самого, до Оленячого Млина.

— Либонь розтринькав в Сакраменто гроші, які дав батько тобі на поштову карету, га? Тільки не бреши, хлопче, — додав він суворо, помітивши, що Кларенс здивовано глянув на нього. — Я й сам таким був.

На щастя, слова Кларенса про те, що він стомився і хоче спати, припинили небезпечні розпитування, і хлопець, примостившись на дні воза, скоро й справді міцно заснув.

Коли він прокинувся, то побачив, що вони вже в горах. Оленячий Млин, як виявилося, — це було велике, дуже розкидане селище.

Щоб уникнути зайвих небажаних запитань, Кларенс, як тільки підвода в'їхала в селище, взяв свої речі і на роздоріжжі хутко скочив з воза, кинувши нашвидку візникові: «Прощавайте».