Читати книгу - "Карпатський капкан"

Дядько зачинив капот і повернувся обличчям до компанії. Це був Крижень. Він підійшов до Трохимовича, огледів його з ніг до голови й, дивуючись, сказав:

— Ти би ще жоржину, таку, на два кулаки, почепив би собі до картуза. Додуматися, іти в розвідку з квіткою в голові! Тебе жоден ворог серйозно не сприйме!

Трохимович сам здивовано зняв кашкета й побачив приторочену квітку.

— Га-га-га! — зареготав. — Дик гета тоє, га-га-га! бабьонка адна мнє на развітаннє притарочила! Я і нє бачив. Скажу табє так: ворагі, калі б мянє вбачилі, здохлі б ад смєху! — він відчепив квітку й викинув.

Усі інші не поділяли його веселого настрою. Крижень серйозно запитав:

— Гачок на позиції?

— Ужо на пазіциі. Я сам расставляв яго вуйків. І для галави йосць зручная пазіция. Для яго таланту. Як нєшта нє так пойдзє…

На що Крижень сердито прогарчав:

— «Пойдзє» як треба, не каркай, старий! — до інших: — Ну що, банда, розберемося, які це такі голубки на наші удільні землі залетіли?

— Галубкі! Скажу табє так: варони! — вирішив Трохимович, закинув кулемета на плече, підхопив на руки Микиту Мироновича. Той покірно обняв його за шию.

— Поперзавсе, — заявив голова, — неси акуратно!

— Ага-ага, гєра бургамістра, як яшче можна нєсці? Каб йон нє рипав сваімі пратезамі і нє палохав спєцатрад, бо падумаюць, што гета кашчавая з касой за імі ідзє. І з пєрапуду разбягуцца, а нам потим іх лаві па лєсє. Га-га-га! — до інших: — Ну шо, пашкандібалі? Га-га! Банда! Так, ви ідзіцє па гетай сцєжци, — вказав рукою в ліс, — а я напєрад, пакуль галаву пєранясу. Я вас пазнєй сустречу.

І рвонув уперед. Крижень з Івченком посунули за ним.

— Де ти його такого викопав? — поцікавився капітан Івченко, киваючи на Трохимовича, що встиг відбігти від них уже на добру милю.

— Партизанили разом у Білорусії. Я потім узяв його у свій диверсійний загін. До Німеччини дійшли. Надійний, як швейцарський годинник.

— Скільки ж йому років?

— П’ятдесят. Уявляєш, встиг ще проти червоних у вісімнадцятому році повоювати в білоруській дивізії Булак-Балаховича. Так що наш Трохимович — дядько ще з тих, — посміхнувся, — недобитків…

— Свій чоловік, — усміхнено зауважив Івченко.

— Якби німці не зачепили його сім’ю, — продовжив думку Крижень, хтозна, на чиїй би стороні наш Трохимович воював…

— «Скажу табє так», — перекривив Трохимовича Івченко. — Таких ворогів ліпше не мати!

Чоловіки увійшли в ліс. Капітан зняв автомат із запобіжника. Крижень приготував свої ТТ. І тут з кущів, наче ведмідь, вивалився Трохимович. Обоє різко навели на нього зброю. Та Трохимович, задоволений життям, наче воно готує суцільні приємні сюрпризи, доповів:

— Гєр бургамістр даставлєни на пост!

— Слухай, старий, ти мене доведеш, що кулю тобі межи очі всаджу! — розсердився Крижень. — Тобі що тут, іграшки?! У нас тут зараз може статися бій!

— Та гета я з нєрвав такі вясьоли. Ти мянє вєдаєш. Вось як рукі дрижаць ад хвалявання, — показав руки, та вони не тремтіли. Він заховав їх у кишені. — Вось як дрижаць, — забідкався, — як з пєрапою. Як з пєрапою!

— І чого я тільки тебе терплю? — розвів руками Крижень. — Ти мені не скажеш?

— Таму што без мянє жиць сумна.

— Це правда, — зітхнув Крижень. — Далеко вони?

— За пагоркам, — чомусь перейшов на шепіт. — Ти ідзі прама, там цябє цьоплєнькага і примуць, — і вказав пальцем напрямок руху.

Крижень, віддаючи свою зброю Івченку, нагадав усім:

— Як тільки замахаю руками над головою — відкривайте вогонь. І немає значення, СБ це чи спецзагін. «Чистимо» добіла. Зрозуміло? — ті закивали. — Ну, хлопці, з Богом. Я пішов.

— Удачі, полковнику! — побажав капітан.

Крижень згорбився й, сторожко оглядаючись, пішов уперед.

Трохимович, пересмикнувши плічми, провів його поглядом — і до Івченка:

— Нє люблю я гетих осназовцов, спєцатрадовцов. Сабралі сволач у банди і лютуюць!

— Я цю публіку з війни ненавиджу, — процідив крізь зуби Івченко. — Ходімо, щоб не запізнитися. Веди…

Трохимович рвонув крізь корчі в ліс, капітан — за ним, своєю котячою сторожкою ходою.

Крижень крався чагарниками, намагаючись ступати тихо. Він раз по раз тривожно озирався, зупинявся, прислухаючись до звуків лісу, хрестився, щось бурмочучи собі під носа; переминав підкладку гуньки, наче пересвідчуючись, що зашите в ній багатство на місці; часто важко зітхав і навіть пускав жалісну сльозу.

Вийшовши на галявинку, він подивився на сонце, що визирнуло з-за верховіть дерев, потім на наручний годинник і навіть посміхнувся, маючи намір іти далі, та враз:

— Стоять! Кто такой?