Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Груба, подряпана.. набряклі пучки.. мені приємно, що моя долоня тут ожила.. І заздрісно.. що вона сильніша за мене.. У темряві ти б’єш і б’єш.. Гатиш у бубон.. У стайні змерзла земля здригається.. Грубі напівзогнилі дошки відлунюють.. Добре, що сусіди десь далеко.. Поруч гай, річка, ліс.. може, хтось уночі думає, що то злодій рубає у лісі дуба.. Бубон.. бубон і вогонь — і забуваєш про все на світі.. Тут ти гатиш не в натягнуту шкуру, а в непокірне сучкувате своє життя..

Приліг, як був — у куртці, взутий, на ліжко в нетопленій хаті.. Ніч.. повний місяць зіщерблений.. Хочу піднести праву руку.. Дивлюсь, вона підводиться.. Велика.. важка.. Підноситься до очей.. ворушить пальцями.. Нависає.. Вона переживе мене і колись склепить повіки.. ляже мені на очі..

Спочатку, як лише вітер зламав вербу — я тесав там на місці, над річкою, була якраз повінь.. Біля води свіже дерево краще рубається.. Падав сніг і вирувала течія.. Усе, що міг там — лише почав обтісувати — а далі перенісся у стайню. Там трохи тепліше.. Я рубаю якраз там, де колись стояла корова з телицею, а в яслах і досі сіно..

Тесати й любити скульптуру — це тримати в руках повну чашу.. Це зробити її з себе.. Кожного дня поволі підносити й пити з неї.. Це простягнути її близькій людині — повну чашу.. Розхитавшись — не вип’єш її.. Ти і ніхто..

Справжнє дерево — воно одночасно світле і тьмяне, пряме й криве.. Найближче і найдальше від Старої дошки.. Поцюканої Часом — і вигладженої його ж рукою..

Торс світиться чистотою.. Це як ясний прохолодний день — туди все ближче до навстіж отверзлих врат снігу.. Колір дерева вивітрюється — або згущується: камінь дуба, камінь груші..

Далека лінія повчає.. вирівнює.. Близька лінія кидається на тебе — наче жартома виламує за спину руки.. Невидима лінія творить справжній торс.. Лінія непокірна — вона піднімає вітер: така лінія у пері Рембрандта: гуща снігу здиблюється темною завірюхою..

Контур розірваний світлом.. Він найбільше любив перо.. Загострене гусяче.. Або перо ворона чи лебедя — замолоду.. Пізніше — очеретяне, грубе.. Або просто патичок.. Часом — разом: гусяче й очеретяне..

Сокира б’є навмання: тому така точна.. Її удари, сліди від ударів ніби хаотичні — творять вихор — але коли дуже пильно приглянутись — помітно пучки світлих стріл у певних напрямах.. їх буває густо, аж темно.. Вони всі ціляться у найуразливіші частини тіла.. Тим часом інша хмара стріл з іншого боку — піднімається на захист.. У маленькій фігурці дуже важко обійти усі печери жіночого тіла.. У лінії шиї має бути частка обрію.. Саме велика сокира виявляє найглибші впадини в людській долі.. І найвищі гори.. Сокира обіймає торс.

Сьогодні, на старий Новий рік, я не побачив жодного звіра.. ні зайця, ні лиса.. Можна було б усе розтлумачити як особливий, трохи сумний знак мені.. До старості отак і не навчився гадати собі — ні за хмарами у небі, як друїди, ні за слідами на снігу, як волхви.. Лише набрів на ще одну молоденьку сосну.. Вона ніби й недалеко від тої, знайомої — наче в дзеркалі, але навіть краща.. Тут сосна — велика рідкість.. Усе ялиці, смереки, граби, дуби.. іще побачив у переліску хлоп’ячу хатинку, вкриту бляхою.. а стіни з ліщинових паль, загнаних сторч одна попри другу.. Всередині грубий добротний стіл, лави.. Пластикові стаканчики висять на кілку.. Сьогодні мені раптом відкрився хрест за хащами ожини — колись тут шукали нафту і вбило чоловіка.. Залізний заржавілий хрест у снігу, а нафта сховалася глибше.. І досі боюсь, як і давні греки, що завтра може сонце не зійти.. І небо може впасти..

Колись, понад десять літ тому, у хаті під лісом, як іти навпрошки з Глевахи на Боярку — я вмів викликати сніг.. Там росли височенні сосни.. Не раз бурею зламає вершок.. отам, де впирається відчайдушно остання рогатина в небо — найтвердіше.. Як кістяний ріг.. А всередині червоно-золоте.. Тримаєш отакий оленячий ріг — і вже тобі забиває дух.. Щойно почну тесати — поволі починається сніг.. Я й купався у ньому з порога.. Тепер часом сніг спадає, але неохоче.. Частіше, буває, візьмуся щось тесати, змахну сокирою — піднімається вітер..

А якось звіялась буря.. Я розчинив двері у стайню навстіж — щоб світла пустити більше — і кинувсь рубати.. Затято, рубаю, рубаю.. А буря не вщухає.. Яка робота в такий вітер.. Я й перестав.. Одне з двох — або ти, або вітер..

Високі санки на тонких полозках легко перевертаються.. Снігом замело стежку і я знов перекинув мішечок сірого (на чорний хліб) борошна.. Добре, що сніг сухий.. Видно, кротяча купина.. Ніч, тягну санки.. тепер сам упав.. Рембрандт змішував бістр із тушшю: темно-коричневе з холодним чорним.. Очеретяне перо неохоче повертає свою лінію.. Воно неслухняне, веде свою вперту, грубу ходу.. Це інша лінія.. Вона може підстрибувати.. Але просто, поперед себе.. не вбік.. Їй не подобається особливо вихилятись..