Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

насолоджувалася його зовнішністю, спокоєм синіх очей і пристрасно чекала тієї миті, коли наче ненароком торкнеться його. Також Мірту захоплювала та елегантна манера, в якій він працював за касою, і те, що він здобув прихильність старших клієнтів, котрі були вірні відсутній місіс Голтон. І вона всміхалася, принаймні перший час, спостерігаючи майже нескінченний потік дівчат, які заходили до крамнички й вимагали консультації тільки із самим містером Голмсом.

Мірта тепер зрозуміла, що глибоко під зовнішньою теплотою і чарівністю в душі чоловіка вирує потужна течія честолюбства. Здається, аптекар він лише за назвою — скоріше він відповідав поширеному ідеалу коваля власного щастя, людини, яка невтомною працею і винахідливістю щабель за щаблем піднімається на верхівку суспільства. «Амбітність була прокляттям життя мого чоловіка, — згадувала пізніше Мірта. — Він хотів отримати таке становище, де його б шанували, рахувалися з ним. Він хотів багатства».

Проте вона залишалася переконаною, що честолюбство ніколи не псувало його характеру й не заважало йому виконувати свою роль чоловіка і, врешті, батька. У Голмса, присягала вона, було ніжне серце. Він душі не чув у дітях і тваринах. «Він дуже любив свійських тварин і завжди тримав собаку чи кота й зазвичай коня, міг годинами з ними спілкуватися: учити їх усіляких штучок чи просто забавлятись». Він не пив, не палив і не грав в азартні ігри. Він був лагідний, і посваритися з ним було майже неможливо. «У побуті я не уявляю нікого приємнішого, ніж мій чоловік, — стверджувала Мірта. — Він ніколи слова лихого не сказав ні мені, ні нашій дівчинці, ні моїй мамі. Він ніколи не був сердитим чи дратівливим, а завжди веселим і легким».

Однак у цьому шлюбі відразу була закладена певна напруга. Сам Голмс ніякої агресії не виявляв — розжарювала ситуацію сама Мірта: вона швидко втомилася від усіх цих молоденьких клієнток і того, як Голмс із ними розмовляє, як торкається їхніх рук і спрямовує на них свій синій погляд. Спочатку в цьому для неї була певна інтрига, потім їй стало ніяково — і врешті вона почала ревнувати та стежити за чоловіком.

Її ревнощі й посилення власницьких почуттів Голмса не бентежили. Він просто почав сприймати її як перешкоду. Так морський капітан дивиться на айсберг — те, що треба обминати й стежити за ним. Справи пішли так добре, сказав він Мірті, що тепер уже потрібна її допомога з бухгалтерськими книжками. Тож вона дедалі більше часу проводила в кабінеті нагорі, пишучи ділові листи й займаючись аптечними рахунками. Про свою журбу вона писала батькам. Улітку 1888 року її батьки переїхали до містечка Вільметт (штат Іллінойс) і оселилися там у гарному двоповерховому будинку на Джон-стрит навпроти церкви. Самотня, засмучена й вагітна Мірта пішла жити до них і там народила дочку Люсі.

Голмс раптово став поводитися як гарний сім’янин. Батьки Мірти спочатку сприймали його прохолодно, але він узявся здобувати їхню довіру визнанням своєї неправоти зі сльозами на очах, а також демонстрацією ніжних почуттів до дружини й дитини. Довіру він здобув. «Він своєю присутністю, — згадувала Мірта, — був як бальзам на рану, як часто казала про нього моя матінка. Він був такий добрий, лагідний і уважний, що всі колишні турботи та хвилювання забулися».

Він перепрошував за довгі від’їзди з будинку в Вільметті. У Чикаго було стільки справ! Зважаючи на те, як він одягав Мірту та скільки грошей їй давав, то справи йшли вгору, і ця думка, врешті, заспокоювала тещу й тестя. Вони з Міртою розпочали життя, позначене рідкісними візитами доктора Голмса, але коли вже він приїжджав, то з теплим серцем і гостинцями і не спускав з рук малу Люсі.

«Кажуть, що немовлята краще розуміються на людях, ніж дорослі, — казала Мірта, — і я ніколи не бачила таке немовля, яке б не підійшло з радістю до містера Голмса й не залишилося біля нього. Вони йшли до нього тоді, коли до мене не хотіли. Він надзвичайно любив дітей. Часто в дорозі, коли в нашому вагоні була маленька дитинка, він, бувало, просив мене: «Піди-но, спитай, чи дадуть тобі її трошки потримати», — і коли я приносила йому маля, то він із ним грався, забувши про все на світі, доки мати не просила дитину назад або я бачила, що вона хоче її забрати. Він часто брав у матерів дітей, які плакали, і практично не було такого, щоб дитина в нього не засинала чи не починала весело гратися».

Інґлвуд переживав бум, і Голмс вбачав у цьому можливість. Відколи він прибрав до рук аптеку, його вельми цікавив пустир напроти неї. Навівши деякі довідки, він дізнався, що та ділянка належить одній пані в Нью-Йорку. Улітку 1888 року він перекупив землю і, думаючи наперед, зареєстрував її на фіктивне ім’я Г. С. Кемпбелл. Невдовзі він почав робити прикидки та планувати спорудити на тій території будівлю. З архітектором він не радився, хоча хороший архітектор — шотландець Фрейзер — мав свою контору в тому самому будинку, що й колишня аптека Голтона. Звернутися до архітектора означало розкрити істинний характер тієї споруди, яка раптово виникла в уяві Голмса.

Загальний вигляд споруди та її призначення постали перед ним водночас — немовби хтось витягнув із шухляди креслення. Він хотів, щоб на першому поверсі були роздрібні крамниці, які б давали прибуток і приваблювали якомога більше жінок; житлові приміщення були б на другому і третьому поверхах. Його власна квартира й великий кабінет займатимуть ріг будівлі над перехрестям Шістдесят третьої і Воллес-стрит. Це — загальний вигляд. А найбільше тішили його певні деталі майбутньої будівлі. Він накреслив дерев’яний жолоб, який би спускався з таємного місця на другому поверсі до самого підвалу. Жолоб він планував намазати мастилом. Поряд зі своїм кабінетом він уявляв окремий вхід до місткого підвалу, повітронепроникного, із залізними стінами, під якими був би прокладений азбест. Газовий світильник в одній зі стін того приміщення вмикатиметься з шафи в його кабінеті, так само як й інші світильники в приміщеннях будівлі. Унизу буде великий