Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Я розумію, — повільно промовила Олена.

— Він же навіть не через двері втік, Вася цей. Відчинив вікно, та й по всьому, благо, другий поверх. Медексперт каже, вбивство сталося десь о сьомій ранку, тобто людей на вулиці мало, вікна ваші, знову ж таки, у лісок виходять, хто його бачив? Ніхто. Опис ваш… ну, той, що ви дали, — майор трусонув аркушем із тітчиними свідченнями, — дуже цінний, одне в ньому зле — до кожного третього мужика підійде, котрому за сорок.

— Він постійно пітнів, — сказала Дана.

— Що, маленька?

— Він пітнів. Майка була в мокрих плямах. Він тому й тримав вікно відкритим увесь час. Мама скаржилася, що їй холодно, але він або мовчав, або бив її — якщо вона йому з тим набридала.

Неждана розуміла, що й ця прикмета мало що дасть слідству, але слухали її чомусь дуже уважно і майор, і капітан. Першим не витримав Геннадій.

— А знаєте що? — гнівно звернувся він до Олени, і навіть вуса його настовбурчились якось обурено. — Я б таких, із дозволу сказати матерів, як сестричка ваша, сам би на місці забивав. Без суду і слідства. Ось не смикай мене, Юрку, чув я, чув, що про мертвих нічого, крім хорошого! Та що ж ти за мати, сука така, якщо дитя на мужика проміняла?!

Олена мовчки підвелася й махнула рукою в бік виходу. Майор зрозумів натяк, так само мовчки взявся за пальто, доки капітан Тищенко квапливо збирав усі папери в одну купу, і заговорив, уже стоячи на сходовому майданчику:

— Я не збираюся вибачатися, бо сказав те, що думаю. І можете скаржитися на мене куди завгодно.

— Ви не маєте права судити її!

— Гляньте краще на дівчинку! Скільки їй — тринадцять?

— Чотирнадцять!

— О, шарман! І вона вже бачила, як чужий дядько гамселить її матір. Як ви гадаєте, яке ставлення до чоловіків буде в неї після цих уроків?

— А ви Зиґмунд Фрейд чи Макаренко?

— Я — ідіот. На все добре, пані.

Олена навіть не помітила, як капітан прослизнув повз неї і теж опинився на сходах. Довго дивилася на міліціонерів, які чомусь не квапилися йти і тупцяли на одному місці, немов чекаючи манни небесної, а потім навіщось гукнула — буквально крикнула, хоч стояли чоловіки за два метри від неї:

— Майя була дуже нещасна!

І Геннадій не забарився з відповіддю:

— Сподіваюсь, що так. Ми повідомимо вас, коли можна буде забрати тіло.

— Тепер ми лишилися тільки удвох, — згорьовано прошепотіла тітка, коли вони сиділи на дивані в її кімнаті, як у мушлі, прикриті ілюзією надійності, і гріли руки об чашки з чаєм, який не збиралися пити. Дана звела на тітку очі, схожі на шматочки зеленої смальти:

— Ми завжди були тільки вдвох, хіба ні?

Любомир Шеремет навчався на факультеті журналістики Київського державного університету, і славився тим, що писав вірші. І поеми. Із семи років. Слава його сягнула так далеко, що за право бачити його серед своїх студентів буквально билися інститут культури, педагогічний інститут і власне університет. Перший, у народі ніжно званий «кульком», відпав відразу — юний геній у майбутньому не бачив себе ані архіваріусом, ані археологом. Перспектива морочитися в школі з лоботрясами, подібними до нього самого, і двійками вбивати їм у голови любов до літератури теж не надто спокушала Любка. Тож, поколупавшись, як гурман у вишуканій страві, у списках факультетів університету, між українською філологією, історією і журналістикою, він обрав останню. За що потім неодноразово подумки цілував у безплотний ніс свого янгола-охоронця.

Це був шмат хліба, його робота — хоч і вельми тяжкий шмат. Бо то тільки спочатку вірші Любка читали, хвалили, друкували в газетах і журналах, видали три збірки і навіть прийняли до Спілки письменників України. Його твори виходили десятьма іноземними мовами, включно з англійською, а поему «Святість», написану ним у п’ятнадцять літ, навіть назвала серед своїх улюблених котрась із британських принцес. Літературні критики, зазвичай люті, як голодні пси, до його творчості ставилися, мов лагідні телята, і тоннами чіпляли на Любомира приємні епітети, на зразок «поет світового рівня» (Любку часом страшенно кортіло побачити той самий загадковий «світовий рівень», а також те, як по ньому міряють піїтів) і «новий Тичина» (чи ще якесь відоме прізвище, з тих поетів, про яких критик чув найбільше). Ще Любка називали «надією української поетичної школи», однак де та школа, і чого у ній навчають, він також не знав. Утім, з’ясовувати це йому було ніколи — він насолоджувався славою.

А потім усе скінчилося. Доволі різко, хоча й цілком прогнозовано. Він ще навіть не встиг здобути вищу освіту, а вже розпрощався з ілюзіями. Прощання вийшло болісним. Ілюзії плакали, він тримався, як міг, бо знав: єдиним словом, що справді зачіпало серця людей, стало «гроші», а ось за вірші їх платити перестали. Літературний гонорар як поняття впав у анабіоз, сякий-такий дохід приносила лише журналістика. Поденщина. Панщина. Назви різні — суть одна. На вході до редакцій деяких газет — не кажучи вже про телебачення — можна було сміливо чіпляти оголошення: «Тут проводиться