Читати книгу - "Укри. Бойова проза"

Тобто навколо неї утворився такий потужний вакуум, що якби вона прийшла, наприклад, на танцюльки в якомусь місті Василькові, то й там би всі розбіглися пріч:

— Чупакабра!

Хто б це любив міни, як не Жорік?

Він почав відчувати їх і крізь землю, спершу за допомогою довгого штиря, потім перейшов на «лозу», тобто на дві дротяні рамки, а згодом натренована чуйка непомильно підказувала, де просто метал, а де міна — ну хто б повірив?

Звісно, таке вміння — це прямий шлях до психіатрів, однак у бойовій зоні таких не виявилося, отож хлопець і надалі шліфував майстерність, сподіваючись відчути й простий пластиковий заряд.

Та й що тут дивного, оно тренований пес його відчуває у будь-якій схованці, що ж казати про людину, котра стоїть на вищій стадії розвитку?

І хотів він цього от чому: була недалеко одна погана місцина, за яку тривали бої зі змінним успіхом, доки її з обох боків ретельно не замінували, ще й натикали про це табличок.

Жорік не був би Жоріком, якби не поліз у її самісіньку серединку і не зробив там спостережний пункт — «чату», як він любив хвалитися; бо який це розвідник без неї?

Все тут розкарячене, особливо підбита техніка, вінчав композицію розірваний іржавий танк, чию башту одкинуло, і вона нагадувала підбите НЛО, так сильно заквецяне кіптявою й грязюкою, що неможливо було вгадати, чиїм військам колись належало.

Словом, ідеальне місце для пункту спостереження.

Що навіть дозволяв собі мріяти:

— От ще б чайочку!

Тобто здобув хоч якийсь спокій від постійних обстрілів, отут, у найпаскуднішому місці.

Куди ж він подів міни?

Ніхто б не похвалив, бо перетягнув їх на стратегічно важливі напрямки й ніжно, пестливо перезамінував, отож здобув ще більшого спокою, аби не відволікатися від розвідки.

Доволі пряма дорога, вдень майже безлюдна, вночі оживала, щось кудись перевозилося, і Жорік крізь тепловізор непомалу лютився.

Ну, наприклад, повідомиш на позиції про автоколону, і доки наші «гради» наведуться, то вже нікого й нема, проскочили.

Тому хлопець відчував, що в ньому є якась ідея, яка вперто не випливала на поверхню, а тільки дратувала, а бодай її!

Бо раніше, повзаючи в пошуках мін, він двічі наштовхнувся на припорошені снаряди, адже боєкомплект танка не весь здетонував, а розкидав дещо навкруги — один, щоправда, з увім’ятою гільзою, ну то й що? Потроху хлопцева увага разом з цими набоями поринула всередину перекинутої башти.

Атож, гармата, стирчить вона куди треба, то хлопець притахторив трохи гасу, розмочив іржавий замок і, впершись ногами, таки одкрив казенну частину і змазав її, де зміг.

Відкрив стволину й крізь неї побачив небо, то що — хіба туди ціляти?

Жорік довго намірявся, аж доки почав підкопувати важку башту, яка втрамбувалася і, звісно, не посунулася.

Однак, приповзши на другий день, хлопець побачив, що таки просіла спереду — ґрунт потроху поступався, й жерло нахилилося.

Сподівався, що її щасливо не розірве, тут на поміч прийшла давня історія ще з 70-х років, коли на Тернопіллі колеги-спелеологи відкрили карстову печеру і нарекли її «Атлантида», бо там поряд була ще одна загадка — старий дот з гарматою всередині. Про неї, іржаву, місцева влада не раз сповіщала у военкомат й інші армійські інстанції, але ті лише одмахувалися, дивно це, якщо зважити, що діялося колись у бандерівських краях.

І ось одного дня один з юних спелеологів смикнув там якогось важільця, від чого снаряд усередині несподівано вистрелив. Байдуже, куди поцілив, головне інше — жерло не розірвалося. Ну, тут набігло переляканого керівництва і зброю демонтували. Але не про це мова.

Бо тепер поставала проблема, як націлитися вночі?

Адже прозирити тепловізором крізь стволину не вдавалося.

Отож розвідник почав заміряти гуркіт далекого мотора, звукові особливості полягали в тому, що спочатку долали похилий пагорб, а тоді ефектно відлунювали по цей бік, потім фуркотіння мотора зрадливо скидало оберти; отож він удень вчився слухати із заплющеними очима, як і коли гуде мотор.

«Так і музикантом можна стати» — власне, музика й наштовхнула хлопця на снайперську ідею.

Так-так, поганий той розвідник, який не хоче стати снайпером. І от, нарешті, є така можливість.

А от як із перекинутої гармати «снайперувати», як навестися вночі?

Тут на допомогу прийшли самураї, так-так, з давніх середньовічних воєн Японії.

Легенда оповідає, що вороже військо надовго облягло фортецю, а облога надто затяглася. А серед оборонців була одна флейтистка, і от, щоб здолати нудьгу, вона виливала свій сум о нічній порі музикою. Чи знала вона, чим це окошиться? Можливо, бо чому б тоді їй не грати вдень?

І от сталося: кожної темненької ночі ворожий полководець прибував під високий мур фортеці, обирав там найзручніше місце і впадав у ейфорію од високого мистецтва.

От питається: а як без тепловізора його поцілити?

Виявилося, що й на це в самураїв знайшлася вигадка: вдень вони навели на це місце добрячу фузею, зафіксували міцно мотузками, а вже вночі, давши флейті награтися, завдали фінального акорду — стрельнули!

І геть точно — ворожого воєначальника не стало, й облога щасливо урвалася.

Цікаво, чи та флейтистка й снайперка — одна і та ж особа?

Отож, зиркнувши вдень у «пряму наводку», він радісно побачив осьову лінію далекої шосейки, навівся на неї, посунув трохи дуло, налягаючи на стовбурець.

Жоріка тим часом мучила інша естетична проблема: який набій закласти першим — бронебійний чи фугасний?

Порадившись із самим собою, вирішив, що ліпше бронебійний,