Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

на живу Августу. Їх погляди схрестилися і одразу ж, немов сполохані, помчали вниз: один — до його нагих колін, другий — до взутих у золото стіп… Обоє одночасно помітили: вона — що коліна надто грубі… він — що стопи малі… короткі… надто короткі… широкі… І обоє одночасно подумали те саме: «Чи це мені на щось здасться?..»

Змагання розпочалося…

4

— Ми були певні, Аецію, що ти не станеш навколішки.

Лише тепер він глянув на неї уважніше та майже захоплено. Схоже, що супротивник вартий гри. Перший удар відбила без зусиль і тепер сама переходить у наступ.

— Ти сподівався, що, ламаючи освячений церемоніал, розгніваєш нас… зворушиш… виведеш із гідності спокою, пристойного маєстатові?!.. Бідолашний! Адже ж ми знаємо, що ти виховувався між найдикішими з варварів… між народом, мавполиций король якого вночі не одрізнить свого слуги від нечистої худобини… Пам’ятаємо часи, коли твій батько Гавденцій відсилав тебе до гунів — сам наш вічний брат Гонорій Август зволив тоді зронити сльозу, оплакуючи тебе і твою долю… Ні… ні… не кажи нічого… Ми знаємо все, що ти хочеш сказати!.. Ти прагнув сказати, що знаєш церемоніал, що був ти cura palatii при дворі Іоанна… Смійся, Аецію! Гарно ж ти свідчиш про свого пана, який не навчив тебе згинати коліна перед маєстатом… хіба що ні він, ні ти не вірили в таке безглуздя, наче цісарський маєстат міг взяти розбрат із домом Феодосія та лягти на скроні нікчеми… Але, в такому разі, кому ж ти служив, Аецію?… Святі Юстусе і Пасторе! Як же низько впала найсвітліша гавденцієва кров…

І раптом, — як це було заплановано наперед, — суворо зморщила чоло, прошила Аеція грізним поглядом і голосом, що чудово віддзеркалював обурення та гнів, гукнула:

— Як ти смів служити узурпаторові проти свого законного пана, нікчемо?..

Аецій розвів руками.

— Хай вибачить мене Твоя Вічність… але ж насправді я ніколи не служив проти законного пана…

Вона здивовано глянула на нього, а він тягнув далі:

— Зволь лише вислухати мене, вічна Августо… Найшляхетніший імператор Валентиніан, син Твоєї Вічності, — мій законний пан, правда ж? Отож — якщо тільки пам’ять мене не підводить, — найсвітліший патрикій Геліон проголосив найшляхетнішого Валентиніана імператором десятого дня перед листопадовими календами минулого року, — а твій слуга, Аецій, о вічна, від серпня перебував за кордонами імперії… Чи ж міг служити проти законного пана?… Тоді ж, коли я справді служив Іоаннові, найшляхетніший Валентиніан не був іще цісарем — отож не було ще законного пана, якого міг би я зрадити…

— Плетеш нісенітниці, Аецію, — вже зі щирим гнівом скрикнула Августа. — Ні дня, ні години немає, ані навіть миті, потрібної на один подих, коли імперія не мала б законного пана… Хоча є Схід і Захід, імператор західний і східний, — одна є влада, один маєстат і одна coniunctissimum imperium[19]… Від смерті нашого вічного брата аж до проголошення цісарем нашого найшляхетнішого сина Захід, так само, як Схід, мали одного пана — вічного Феодосія Другого… Він був твоїм законним владарем…

— Це надто мудре і надто складне для мого розуму, вічна Августо, тяжко мені пійняти твої слова… Ти ж знаєш, що я виховувався між найдикіших варварів, тому мислити вмію лише як дикун: один — це один… а два — це два… Великий Феодосій Август рік на смертному ложі: «Ділю я свою імперію, наче яблуко, на дві половини… Ось partes occidentis… ось partes orientis… Цісар Заходу і цісар Сходу… Не один, а двоє…»

І по-простацьки почухрав голову, прошиваючи Августу таким викличним поглядом, що вона вже не мала сумнівів: не двадцяти, а щонайбільше трьох Аеціїв вартував би Аспар, — вона недооцінила противника… Але, чим швидше меншало легковаження, з яким вона спершу до нього поставилася, тим сильніше росла ненависть. Як же шкода, що цей спритний нахаба зможе безкарно відійти з-перед її лику, виносячи цілими обидві руки, ноги та зіниці… «Слід би вже з ним закінчити, — подумала. — Не годиться, щоб своєю повною вивертів і спритною мовою наражав маєстат на зневагу…»

Але чи повинна вона вести далі розпочату гру, вдаючи що приймає все, ним сказане, за добру монету, — чи відразу кинути йому під ноги, наче кістку оскаженілому від голоду собаці, оті нещасні умови?!..

Ті умови!.. Вона обдумала їх спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом… Як же вона їх усіх ненавиділа в той час, коли вони змушували її пожертвувати зневаженим маєстатом на олтарі блага й безпеки Італії!.. Її губи рухалися у беззвучній молитві — просила в Христа дару спокою і смирення… Коли прийде жахлива хвилина приниження, коли треба буде назвати умови, — хай же справить Христос, щоб вона на заридала або не кинулась на зухвальця зі зброєю, схованою в широкому рукаві…

Доки Плацидія розмірковує та молиться, погляд Аеція знову біжить до однієї з дів на мозаїчній підлозі. Особливо його цікавить лампа в руках цієї діви: не йдеться навіть про полум’я барви гранату, — полум’я, якого й справді ніколи ніде ніхто не бачив, але чому ж ця лампа, схожа формою на дуже зменшений франконський щит, має по боках два рівновіддалені від центру отвори?… Який же дурень се складав!.. малий Карпіліон і той уже знає, що, коли в лампі пробити отвори, то вся олива відразу ж витече…

— Хоч би все те, що ти сказав, і було правдою, Аецію, — знову лунає голос Плацидії, — воно тебе не оборонить від звинувачення, що служив ти проти законного владаря… якщо не раніше, то тепер… Чи ж не поспішав ти Іоаннові на поміч, ведучи тисячі й тисячі диких войовників?… Чи ж не з