Читати книгу - "раКУРС"

не поцікавився долею своїх дітей. Цікаво, де вони зараз? На чиєму боці? Лишились у місті чи дременули звідси? І чому я їх згадала? Кажуть, що таке буває, коли про тебе хтось думає. Можливо, і так, але вони не варті навіть того, щоб про них згадувати, хіба що варто подякувати за тих пташенят, які сумують за мною й чекають на мене.

— Мої сонечка! Люблю вас! — промовляю стиха, приклавши їхню світлину до губ.

Згадала, що кілька днів не телефонувала Андрієві. Він десь там боронить аеропорт. Раніше кілька разів зустрічалися, коли він приїздив у Луганськ. Андрій розказував, що їх постійно обстрілюють зі стрілецької зброї, а одного разу палили з вогнемета «Джміль». Набираю його номер і зітхаю з полегшенням, коли чую голос.

— Чому не приїжджаєш? — питаю в хлопця. — Якщо так і надалі піде, то забуду, який ти є! — жартую.

— Скажи прямо, що сподобався й ти в мене закохалася з першого погляду! — у тон мені каже він.

— Звичайно! Як можна не закохатися в такого красунчика?! — сміюсь я й питаю, як у них справи.

— Напевно, Елю, ми вже не зможемо приїздити, — каже він.

— Чому?!

— Хотіли доїхати маршруткою, що йшла з Переможного до Луганська, та не вийшло. Добре, що водій був нормальний і попередив, щоб не їхали, бо про нас уже бойовики знають і чекають на нас.

— Це ж добре, що водій свідомий був, — кажу я. — А так могли б потрапити в пастку.

Бажаю йому витримки й прошу мені не телефонувати, обіцяю сама з ним зв’язуватися, коли буде можливість.

Євген

Первомайка порожніє. На вулицях усе більше козаків, техніки й менше людей. Найбільш помітно це тоді, коли я стою на блокпості. Люди виїжджають родинами й поодинці, автобусами та легковиками. В основному вирушають до Росії: там спокійно, їх гостинно зустрічають, надають житло, годують. Здебільшого їдуть матері з дітьми. Коли відбулися перші арешти проукраїнськи настроєних активістів, інші самі повтікали. Менша кількість людей виїжджає на територію України. Кожен із них робить свій вибір, але всіх об’єднує віра в те, що вони незабаром повернуться у своє місто. У кого більше коштів, ті відправляють на три-чотири тижні дітей із матерями на відпочинок до моря.

Сьогодні вдень ніс варту на блокпості. Багато приватних легкових автівок їхали з міста. Біженців помітно одразу: у них великі сумки з речами, вони дещо розгублені й стривожені. Їх можна зрозуміти, бо вже чути голос війни. Долинають звуки працюючої артилерії, і мирні мешканці злякано дослухаються до розривів снарядів. Люди бояться, бо укропи, ненавчені, криворукі, луплять із гармат куди прийдеться й нерідко гатять по будинках мирних мешканців. І що голосніші гепаючі звуки, то більше людей покидає місто. Я повністю розумію жінок, які виїжджають із дітьми. Почуття материнства змушує їх якнайдалі сховати дітей від небезпеки. Але зовсім не розумію тих, хто кричав на мітингах «Референдум!», «Росія, прийди!», «Новоросія!», а тепер, підібгавши хвости, біжить разом із жінками. Сьогодні бачив на блокпості одного такого знайомого. Здоровий, морда хоч цуценят бий, пузо від’їв таке, що ледь втиснувся за кермо свого «Опеля». Поруч із ним дружина, на задньому сидінні серед сумок бабця й дівчинка років трьох. Пам’ятаю, як він бігав із прапорами Росії на мітингах, з розчервонілою пикою, кричав ледь не голосніше від усіх. Не втримався, перевірив документи й кивнув, щоб вийшов.

— Тікаєш? — спитав його.

— Так. Як і всі!

— Ти ж сам ратував за створення нової республіки, а тепер що?

— А що я? Я нічого, — дурнувато кліпає очима.

— Чому ж тепер не захищаєш нашу молоду республіку?

— Так стріляють!

— А ти гадав, що все буде так легко?

— Та я ж не думав, що буде війна.

— Якщо небезпека, то одразу в нору?

Він мовчить, і це зрозуміло: у мене зброя, проти неї не попреш. Мені більше нічого сказати. Мовчки віддаю документи, бажаю щасливої дороги. Здоровило запхав своє тіло в машину, а я нахилився до його вуха й сказав:

— Повертайся, коли перестане гриміти.

Я розумію, що війна незабаром заговорить голосом вибухів і тут, але морально вже готовий. Мати часто плаче.

— Ніколи не думала, що почнеться війна, — увесь час повторює. — Чому нам не дадуть спокійно жити? І що тепер із нами буде?

Заспокоюю її, як можу, але реально розумію, що бойові зіткнення можуть бути й тут, у мирній Первомайці.

Юрко вже кілька днів намагається нас зібрати докупи й попити пива. Коли нарешті така змога з’являється, бачимо, що наша улюблена кав’ярня зачинена.

— Та й магазинів багато вже не працює, — каже Юрко. — Підприємці повтікали. Ось і показала війна справжні обличчя: одні стали на захист міста, а зрадники накивали п’ятами.

Ми йдемо до іншого закладу, знаходимо вільні місця за столиком, замовляємо пиво. Прохолодний напій смакує в таку спеку, тож помаленьку п’ємо й неквапливо розмовляємо. Хлопці підколюють мене, жартують наді мною та Любою.

— Яка