Читати книгу - "Голос перепілки"

– Правда! – зм’якла пані ляґерова.

– Не вірю! – вирвалося в Мартина. Зі злості він навіть хотів бовкнути «ви хочете мене збутися», але знав, що це образить пані Зосю.

– Се правда! Ходи додому, Мартинцю! – рухалися Стефчині губи.

Мартин відчув, як у самісіньке серце колов цей тремтячий Стефчин голос. «Коли я була спрагла, ти напоїв мене», – відживляла його пам’ять. Йому стало шкода Стефки! Він навіть волів сказати їй, що йде, лиш би вона не страждала. Ще рік тому він понад усе на світі бажав утекти звідси, вирватися з цих мурів і бути вдома, коло Стефки. Але не тепер. Тепер він уже звик до іншого життя, у якому прагнув бути далі. Прагнув жити тут, у притулку, де немає порожніх долонь і тремтіння від холоду. Де не треба вбиратися в мотлох і не треба думати, чи відчинить двері пані Зелінська.

– Я не хочу йти звідси, мені тут ліпше, – повторив, наґоґошившись,[58] Мартин.

– Тікай! Швидко, поки тебе ще тут ніхто не побачив, – гримнула пані Зося на Мартина. Її голос тремтів. Мартин помітив, як швидко змокріли її великі зелені очі. – А вам, пані Стефо, краще не йти дорогою, а понад річку. За Рибницею кілометрів дванадцять. Поспішайте, поки ще геть не стемніло.

– Передайте це Тодосеві. – Мартин витягнув із кишені шоколадку й простягнув пані Зосі. Він обняв її так, як іще ніколи не обнімав Стефку. – Я буду молитися за вас.

Пані Зося міцно пригорнула до себе Мартина й витягла щось із кишені.

– Це тобі!

Вона простягнула хлопчикові картуз із синьою смужкою.

– З Богом!

Похапцем поклала шоколадку в кишеню й кивнула.

– Тікайте, бо ще хто побачить! – тріпотів її голос.

А тоді зникла за дверима, не промовивши більше ні слова.

Вони вигулькнули на подвір’я. Дощ лив, як із коновки. Із задніх дверей виднілася криниця. Мартин оглянувся. Біля криниці досі лежав коричневий черевичок… Хлопець міцно затиснув у кулачку подарований Тодосем каштанчик і більше не промовив ні слова.

Страх меншає, коли стає більше світла.

Це був день, який утомився від ляпавиці. Земля була мокра й ковзка. Ноги щоразу зсувалися вниз. Стефка йшла попереду, раз у раз самохіть підчіплюючи Мартина за руку. Той фиркав, торгав рукою, випручуючи її від Стефки. Вона видавалася Мартинові якоюсь інакшою, ніж знав її досі. Хлопець нічого не запитував, і вона нічого не розповідала. Він навіть не знав, звідки вона тут узялася і як дізналася, де його віднайти. Не здогадувався, що Стефка поборгувала у Варвари ногавиці її чоловіка й натягла його ж кресаню (у чоловічому одязі легше прозирнути в притулок, ніж у жіночому), вбгалася у Варварин старий сардак і під загрозою розстрілу попростувала до притулку, домовившись через пана Стоцького про Мартинову втечу. Мартин також не відав, чи була вона в Німеччині й узагалі де була цілий рік. Знав лише, що тепер мусить іти з нею туди, куди вона знає, і коритися планам, про які вона не знає й сама.

Темніло. Дощ припускав. Під ногами все дужче чвакало. Мартинові черевики застрягали в багнюці й ставали чимдалі важчими. Мартин поглянув на великі, бозна-чиї шкарбани на Стефчиних ногах і аж тепер збагнув, що їй набагато тяжче йти, ніж йому. «То я винен, що Стефка так мучиться, то все через мене», – здригався він. На якусь мить навіть відчув себе недолугим і недорікуватим сином, нездатним захистити свою сліпу матір.

Стефка й сама не знала, чи то вона тримає сина, чи сама хапається за його руку, боячись оступитися. Вона, як сполохана косуля, летіла наосліп світ за очі в пошуках порятунку. Як лилик,[59] слухала навпомацки свою нутряну стихію й неслася між водою й берегом, лиш би повернути собі, що їй належить. Навіщо повернути? Куди? Мартин нічого не знав. Тепер він уже сам подав їй руку й тримав її, боячись відпустити й відпуститися.

Відчував, що тягне за своїми черевиками мало не мішок багнюки. Важкі й майже дерев’яні ноги тремтіли й гули.

– Сідай мені на ґорґоші, я понесу тебе, – зупинила його Стефка, відчуваючи, як знемагає Мартин.

– Мене? – Мартин не пригадував, щоб його хтось носив на руках. Навіть Стефка. Вона радше носила Влодка. – Я сам! – відповів, ледве перебираючи важкими черевиками й не відпускаючись Стефчиної руки.

Дорога додому здавалася втричі довшою, ніж казала Стефка. Дощ лив ливцем. Важчали одяг і кожен крок. Було темно. Швидше б передощило й розвиднилося!