Читати книгу - "Скелет у шафі"

– Безумовно, в скорім часі городяни і селяни позбудуться цих міщанських рис, стануть свідомими, і тоді ми заживемо в комуністичному раю…

Однак його останні слова замість заспокоїти Світлану, вдарили її ще дужче, ніж корба біля колодязя. Бо їх вона чула у Львові майже щодня у радіо- та теленовинах і не повірила у щирість Трусевича. Тож подумала, що якщо межа між містом і селом коли-небудь зітреться, то тільки завдяки таким городяночкам, як вона, що приїжджатимуть сюди і заводитимуть романи з місцевими ловеласами.

Уявивши, як Чучундер і Рогачка сміються з неї, Світлана затремтіла від люті. «Будьте прокляті! Я вам ще покажу, як збиткуватися наді мною, самотньою і нещасною!» – полишивши особняк сільського верховоди, бубоніла по дорозі додому Крохмальська.

З її вух ще не вивітрилися слова професора. І чим довше вона замислювалася над ними, тим більше приходила до висновку, що Трусевич їй правду сказав про селян…

«Прислів’я «До села – по розум, до міста – по гроші» відображає прірву між центром і провінцією, – розмірковувала Світлана після розмови із шефом. – Хоча усі люди народжуються однаковими, але згодом життя їх розсортовує. Чуючи балачки обертівських людей, я вже знаю, що селяни, заздрячи землякам, які зуміли влаштуватися у райцентрі чи обласному осередку, вважають їх за ледацюг і паразитів, що живуть за рахунок поту колгоспників, а їхній відпочинок – за лінощі і даремну трату часу. Стверджують, що міщухи померли б навіть на готовому хлібі, бо не вміють ні жати, ні косити, ні корови видоїти і («Ви ще будете видіти») передбачають всілякі катаклізми, коли жителі міст утікатимуть зі своїх багатоповерхівок до сільських хатин. Але, не знаючи, коли очікувати цієї грізної дати, сільські аналітики починають згадувати війну, в яку виживали лише селяни. Бо в них було вдосталь картоплі й борошна, тоді як «пани з міста» мусили їм в ноги кланятися, пропонуючи срібло-злото за вузлик крупи. І ці балачки в старших мешканців села – єдина розрада. Молоді ж провінціали з усіх сил намагаються віддатись за жителів обласного центру або пристати в прийми до міщанки, в помешканні якої краще навіть, ніж у раю: холодна й гаряча вода зі стіни витікає!

Тоді вже можуть вдосталь насміхатися зі своїх вчорашніх приятелів-гречкосіїв, розповідати анекдоти про глухі хутори, до яких навіть трактором не пробратися, а харчі хоч спускай із гвинтокрила! Ті ж, що прописані в місті, мають селян за неуспішних, які на світі тримаються лише задля корів, свиней, городу, замість того, щоб одним махом позбутися цього клопоту і зажити безтурботним життям. Але ж селюхи, на думку городян, до такого кроку нездатні, надто боягузливі. Як же ж їм не відімстити за це?».

Світлана твердо вирішила, що відплатить зраднику! Якщо їй трапиться на дорозі цей печихвіст, то скаже йому в очі, що не любить його і що ніколи не любила, і що її нудило від нього в хвилину інтимного стосунку з ним, і що оргазм лише імітувала! Назве його імпотентом! Але відразу ж збагнула, що нічого не вийде: цей бомбардир жіночих сердець добре знав, чого він вартує, і навряд чи після її образи побіжить топитися у струмку! Тоді Світлана вирішила знищити ворогів рукотворно: повибивати Рогачці вікна, розірвати її разом із її строкатою спідницею з маками, на пшикати в кватирку трутки для тарганів! Щоправда, така помста здавалася Крохмальській слабкою, але вона сподівалася, що по дорозі додому ще придумає щось оригінальне.

Відчуваючи себе месницею, Світлана навіть не помітила, як ноги принесли її до домівки. Вона ввімкнула світло і на підлозі біля бамбетля загледіла каністру з бензином, за допомогою якого щоранку розпалювала піч. Очі її спалахнули. Хто це, чи не сам Ніцше писав, що справедливим є полум’я! Тепер вона вже знала, як завдати чосу кривдникам. Обіллє хату цієї розпусниці бензином, отоді вони знатимуть, як насміхатися з городян! Пачка сірників так і просилася до її рук!

Пробиратися до села через поле тепер було легко: комбайни перенервували, давно скосивши пшеницю, так що жодні билинки не чіплялись за Світланині ноги. Коли вона вибралася на широке плато, то перед нею на обрії розкинувся Золочів, залитий вогнями. Темна Обертівка контрастувала із цим містечком. Але коли Світлана спустилася до села, то збагнула, що непотрібно вмикати ліхтар: сільський гостинець ясно білівся серед сіножатей. Вздовж нього темніли кущі полину. Добре, що Світлана запам’ятала, де помешкання суперниці, бо в темряві понурого саду зовсім не видно садиби. Вона ледве розгледіла чорні пащі вікон.

Розлючена Світлана підкралася до хати Рогачки, і, либонь, Герострат не справився б скоріше. Вона вихлюпнула з каністри бензин на стіну, а тоді черкнула сірником. Вогонь, відчувши поживу, відразу набрав ширини й висоти, а Світлана кинулася втікати. Добравшись до найближчого живоплоту, вона, перш ніж повернути за ріг, ще раз озирнулася на обійстя Рогачки. Вогонь обіймав хату не менше, ніж Чучундер Світлану у перші дні їхньої ідилії.

В Обертівці опівночі завжди темно, хоч в око стрель: поблизу ні освітлених вікон, ні ліхтарів. А тут раптом так розвиднілося, як на світанку. Небо зарожевілося, як від вибуху атомної бомби, про який в ті часи голосили всі газети і два канали телебачення і який Світлані доводилося бачити на транспарантах «Ні – війні!».

Почувши гомін, вона відразу згадала Рогаччину корову червоної масті з білою, наче від паморозі, мордою,