Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Будь-який державний службовець має бути одруженим, — перебив батько. — Проте нехай буде, як ти хочеш, я прибічник обох пропозицій, я певен, що коли ти її побачиш, ти мені повіриш! А крім того, Парламент і одруження — це одне й те ж саме... це є... Або ж ні... потім ти зрозумієш. Гаразд, я згоден на відтермінування за умови...
— За якої умови?.. — перебив я, імітуючи його слова.
— Отакої, шибенику! За умови, що ти не станеш таким собі нікчемою, сумним і сірим. Я витратив гроші, я піклувався про тебе, докладав зусиль для того, щоб побачити, яка у тебе блискуча кар’єра. І тобі це під силу, і добре для всіх нас, треба продовжити славний рід, продовжити, щоб продемонструвати це ще яскравіше. Послухай, зараз мені шістдесят років, проте, якби треба було почати все з самого початку, я б почав, не вагаючись ні хвилини. Послухай, людину оцінюють по-різному, проте найвідчутніше з усього це те, якої думки про тебе інші люди. Не псуй переваги твого стану, твоїх засобів...
І тут він пішов переді мною, як маг-чарівник, тримаючи в руках і бемкаючи брязкальцем, як це мені робили маленьким, щоб я навчився ходити швидше. Тут квітка іпохондрії закрилася в пуп’янок, а на її місце розквітла інша — жовтогаряча і зовсім не хвороблива — квітка кохання, яку назвав я потім «Пластир Браса Кубаса».
Розділ XXIX. ВізитМій батько взяв гору: він розпорядився, щоб я погодився на роботу і на одруження, на Палату представників і на Віржилію.
— Це просто дві Віржилії, — сказав він у пориві політичної ніжності.
Я їх обох прийняв, батько двічі мене міцно обійняв. То була та ж сама кров, що й у нього, врешті-решт — визнана світом.
— Ти поїдеш зі мною?
— Я поїду завтра. Я хочу ще провідати спочатку дону Еусебію...
Батько скривився, проте нічого не сказав; ми з ним попрощалися і він поїхав. Я ж по обіді пішов у гості до дони Еусебії. Я побачив її, коли вона саме щось виказувала чорношкірому садівникові, проте, схвильована, вона його облишила, щоб зустріти мене — її радість була такою щирою, що я перестав соромитися. Здається, що вона навіть взяла мене в свої міцні обійми. Потім запропонувала сісти перед собою, на веранді, увесь час голосно вигукуючи:
— Ви тільки подивіться, який Бразинью! Вже дорослий чоловік! Хто б сказав, роки летять... Оце так парубок! А який гарний! Ви мене напевне не пам’ятаєте...
Я сказав, що я її добре пам’ятаю, що просто неможливо забути таку близьку людину для нашої родини. Дона Еусебія почала розповідати про мою матір, говорила про те, як їй не вистачає її. Невдовзі вона просто полонила мене, я теж розчулився. Вона відчула це, глянувши мені в очі, і перевела розмову на інше. Вона попросила, щоб я їй розповів про свою подорож, про навчання, про кохання... Це нагадало мені епізод з далекого 1814 року — вона, Віласа, кущі, поцілунок і мій викрик. І саме тоді, коли я згадував все це, я почув, як рипнули двері, зашерхотіла спідниця, і оці слова:
— Мамо, мамо...
Розділ XXX. Лісова квіткаГолос і спідниця належали смаглявій дівчині, котра зупинилася у дверях на якусь мить, побачивши чужого. Коротке й німе мовчання. Врешті дона Еусебія його порушила рішуче і відверто:
— Йди-но сюди, Еуженіє, — сказала вона. — Привітай пана Браса Кубаса, сина сеньйора Кубаса, він приїхав з Європи.
І повернувшись до мене:
— Це моя донька Еуженія.
Еуженія, лісова квітка, ледь відповіла ввічливим жестом, вона дивилася сором’язливо і здивовано і повільно підійшла до стільця, на якому сиділа мати. Мати поправила їй пасмо волосся, що вибилося із зачіски.
— От пустунка! — сказала вона. — Ви собі, пане докторе, не можете уявити, що воно таке... — І поцілувала її з такою ніжністю, що мене зворушило. Я згадав свою матір, і, скажу вам відверто, у мене щось тьохнуло усередині — мені захотілось стати батьком.
— Пустунка? — сказав я. — Та вона вже не такого віку, як виглядає.
— Скільки б ви їй дали?
— Сімнадцять.
— На один рік менше.
— Шістнадцять. Отак-то! Вже справжня паннночка!
Дона Еуженія не могла приховати вдоволення від моїх слів, проте невдовзі набрала незворушного вигляду й лишалася в такому стані — стояла, холодна, і мовчала. Насправді вона мені видалась навіть старшою, просто жінкою, хоча була ще дитиною, однак навички мала жіночі. Зараз перед нами стояла спокійна і безтурботна, що можна сказати — мала вигляд заміжньої жінки. Можливо, саме ця обставина трішки зменшувала її дівочу принаду. Невдовзі ми заприятелювали, мати її дуже вихваляла, я слухав з доброзичливим виглядом, дівчина ж стояла з блискучими очима, так, ніби в голові у неї кружляв метелик із золотими крильцями й діамантовими очима.
Я говорю — там усередині, в голові, бо раптом сюди, на веранду, впурхнув чорний метелик і почав кружляти навколо дони Еусебії. Дона Еусебія скочила й заволала, ледь зв’язуючи між собою слова:
— Геть з моїх очей!.. Геть, чортяко!.. Свята Діво Маріє!..
— Я не боюся, — сказав я і, махаючи хустинкою, вигнав чорного метелика геть.
Важко дихаючи, дона Еусебія знову сіла, трохи знітившись від того, що сталося. Донька ж зблідла від страху, вона намагалась приховати те враження, яке на неї справило видовище. Я потиснув їй обом руки і вийшов, усміхнувшись сам до себе щодо забобонів цих двох жінок. То був філософський сміх, без особливого інтересу, зверхній. По обіді я побачив, як проїжджала верхи на коні дона Еусебія в супроводі пажа, вона мені зробила знак, змахнувши канчуком. Зізнаюся, я себе тішив думкою, що, проїхавши кілька кроків, вона озирнеться, проте вона цього не зробила.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Браса Кубаса», після закриття браузера.