Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

— Як там Сталінград? — цікавався один з торговців антикваріатом. І гнилозубо вишкірився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий і товар мій в ходу.

Камініто — коротенька вуличка в районі порту. Низенькі цегляні будиночки, мініатюрні балкончики, з яких просто на людей звисають старі килимки, кілька вуличних художників… Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених — “сумна думка, яку танцюють”. Можливо, саме тут, у порту, де нині догнивають старі, негодящі вже судна, зійшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрів такої ж долі сеньйоріту і вдвох вони вперше протанцювали свій смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, — танець припав до душі, його підхопили й понесли по світу. Танго танцюють всюди: у нічних ресторанах і кафе, на естраді, під час гулянь.

Танго, що стукає в груди народу…

Танго, що його танцювали на вулиці мої тітки,

Робітниці тютюнової фабрики,

З хлопцями, що повертались із взуттєвої фабрики…

Справжнє танго!

Ці слова написав видатний аргентінський поет Рауль Гонсалес Туньйои. Туньйон, який на початку п’ятдесятих побував на Україні, захоплювався українськими танцями й піснями, поезією Шевченка, написав “Пісню про червоний галстук піонерки”, нарис про Київ.

Ель Параїсо — в перекладі означає рай. Райська місцина. Це кілометрів за сімдесят від столиць Тарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз містечка і невеличкі села (пуебліто), поля в різнотрав’ї, крамниці над дорогою, переважно господарські, з широким вибором товарів. На узбіччях сила-силенна будяків — розкішних, буйних. Один поворот, другий — і автобус мчить неширокою, обсадженою гігантськими евкаліптами дорогою, схожою на алею, і приводить до старої,колоніального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрі. Колись, розповідають, це був гарний маєток, про що, до речі, свідчить і садиба — простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квітниками, а потім власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке місто відтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тільки останніми роками її прибрали до рук спритні організатори різних розважальних заходів. Тут традиційно влаштовується кореро — кінно-спортивні змагання, в програму яких входить і приручення диких коней. Чимале поле — іподром, довге накриття, під яким стоять столи, лави, споруджено підвищення для естради; торгівля сувенірами, вином; катання на конях… Тут же, під відкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться — пахощі на кілька верст! Обід, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо… просто перед нами, за кілька метрів, на отих підмостках, з’являється пара — він і вона, — звучить гітара і звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зіллються, перетворяться в одно — настільки синхронні, чіткі, природні їхні рухи, міміка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, — все тіло, до найменшої своєї частинки. Працюють то віртуозно плавно, м’яко, то враз поривчасто, рвійно, розвихрено. Світ пристрастей, надій, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, відчувати. Так можуть захопити хіба що “Гопак” у прекрасній інтерпретації Павла Вірського або, приміром, запальні кавказькі танці.

А на полі, просто під палючим сонцем, уже почалися кінні змагання. Між іншим, далеко не кращі від наших — донських, кубанських чи й казахських. В Алма-Аті я одного разу бачив змагання куди багатші на трюки. От хіба що приручення диких коней вражає, це справді нове. Коня виводять на середину поля, куцо припинають до стовпа, зав’язують очі й починають споряджати. Це чимось нагадало мені, як у нас молоду збирали до вінця. Я, звісно, зовсім не хочу образити чарівну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сідло, так ретельно підганяють та припасовують, таку надівають оброть, що мимоволі напрошується це порівняння… Коняка стоїть покірна, здається, з усім згодна, навіть з утратою недавньої волі. Аж шкода її. Та воно так тільки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зірвано з очей шори, і… Отут уже від порівняння відходжу, тут, звичайно, нічого схожого нема. Кінь зривається, мов оглашенний; ані сліду від його недавньої покірливості, він гарцює, присідає, стає дибки, крутить головою, крупом, б’є хвостом. Буває, під час такої церемонії і гинуть, нинішні змагання, виявляється, й присвячені пам’яті наїзника, що торік знеобачки попав під копита розлюченого дикуна… Приборкання триває недовго, кілька хвилин. Жокей або втримується, і тоді йому влаштовують овацію, або ж, побачивши, що йому непереливки, товариші підхоплюють його під руки, а кінь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Сміх, вигуки… В такому разі краще, звісно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзників поразка і вважається явищем нормальним, однак публіці аби поглузувати…

Одного вечора в клубі Товариства культурних зв’язків з СРСР ми говорили про літературу. Радянську й латиноамериканську, аргентінську. Це не був диспут чи заздалегідь спланований офіціоз, — звичайна товариська бесіда. Поштовхом до розмови було чиєсь повідомлення про поганий стан здоров’я Варели після арешту. Намагалися додзвонитися до нього на квартиру — ніхто не відповідав.

— Це триватиме з місяць, — кинув Хорхе, товариш Хорхе, секретар Товариства, давній друг Альфредо. — Кілька тижнів, поки відійде.

— А що?..

— Не перший випадок, — попередив моє запитання Хорхе. І додав: — Вам, напевне, дивно, а для нас це звичайне. Коли знімали фільм “Течуть каламутні води”, Альфредо так само сидів у в’язниці. Потім ще…

— “Краще бути арештантом, ніж закріпаченим вільно”, — процитував Олександр Ліщинський, водій таксі й організатор україно-білорусько-латиського видання “Рідного краю”, газети прогресивної еміграції.

— Чиї це слова?

— Армандо Техада Гомеса, нашого поета і прозаїка.

— Армандо має зайти, — сказав Хорхе. — Він, як і Альфредо, активіст нашого Товариства.

Я сказав, що читав його вірші в “Иностранной литературе”, що це хороші вірші, перейняті уболіванням за долю народу, в них багато ліризму, іронії та гніву, і саме цим вони близькі поезії Шевченка, Маяковського, Блока…

— І ще, знаєте, — додав Хорхе, — є у вас на Україні чудовий поет… Пабло Тичина. Вони чимось схожі…

Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзі, на Україні, познайомився з рядом наших митців і тепер принагідно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на різних форумах борців за мир.

Говорили, звісно, і про латино-американську літературу, її найвідоміших представників, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашій країні дуже популярні.

— У вас прекрасний читач, — сказав