Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

партнерство інколи виходить японцям, як кажуть, боком. Внаслідок надзвичайного загострення суперечностей між Японією та її основними конкурентами — США і країнами Західної Європи — економіка країни не має стабільності в можливостях дальшого розширення зовнішньої торгівлі. Традиційні торговельні партнери країни все частіше погрожують закрити свої ринки для японських товарів, вимагаючи від неї “добровільного” обмеження експорту. А це, звичайно ж, не може сприяти швидкому покриттю державних боргів Японії, які досягли величезної суми. Вже тепер за темпами зростання видатків на озброєння Японія посідає одне з перших місць у світі.

Піддаючи гострій критиці антинародну фінансову політику свого уряду, демократична громадськість водночас висловлює впевненість, що японське керівництво зуміє зберегти самостійний, реалістичний курс у своїй політиці, не піддаючись впливу іззовні, який штовхає Японію на небезпечний шлях мілітаризації й ворожих Радянському Союзу дій.

Люди доброї волі Японії від щирого серця виступали й виступають за розвиток співробітництва й добросусідства з Радянським Союзом. У країні, як повідомляла преса, схвально були зустрінуті слова з доповіді на XXVI з’їзді КПРС товариша Л. І. Брежнєва про те, що “СРСР, як і раніше, за міцні, по-справжньому добросусідські відносини з Японією”.

…У Токіо й Кіото, Хіросімі й Осаці, у всіх інших малих і великих містах, де побували учасники Днів Києва, не раз доводилося чути про плодотворність дальшого розвитку контактів між обома нашими країнами. “Ми хочемо дружби з Радянським Союзом”, — пишуть японці у листах до Київського міськвиконкому, які надійшли до столиці УРСР у зв’язку з організацією “Днів Кіото у Києві” восени 1981 року. Одним із проявів реальних кроків у цьому напрямку є активна робота кіотського відділення товариства “Японія — СРСР”, члени якого на ділі доводять, що такі зв’язки варто розширювати з кожним роком. Про це свідчить не одна сторінка літопису дружби споріднених міст.

Київський інженер І. К. Волковинський, повернувшись із Країни Сходу Сонця, розповідав, якими корисними були для нього зустрічі з японськими колегами-автомобілістами. Водії й механіки Японії, які побували у Києві, де знайомилися з організацією роботи транспортного конвейєра столиці України, радо зустрічали киян у себе вдома. Люди праці й без перекладачів швидко знайшли спільну мову, коли, засукавши рукави, стали до машин.

У столиці Японії нам розповідали про “токійську третьяковську галерею”. Так називають створену тут постійну експозицію російського й радянського живопису. Президент популярної в країні картинної галереї “Гекоссо” пані Йоко Накамура, активний пропагандист радянського мистецтва в Японії, щороку організовує у різних містах виставки картин радянських майстрів. Крім того, пані Йоко написала кілька книжок про ро< сійських художників-класиків і радянських художників.

“Радість однієї людини стає більшою, коли вона передається багатьом людям”, — каже японське прислів’я. В цьому ще раз пересвідчуєшся, коли на далеких мери? Діанах зустрічаєшся з друзями нашої країни.

Візерунки на кімоно

Тільки-но поїзд Токіо — Кіото підійшов до перону гомінкого міста, як до пасажирів підбігли носії, серед яких своєю вправністю вирізнявся один — невисокий, у форменому кашкеті.

Підійшовши до візка, куди транспортувальник уже вмостив наші валізи, ми побачили під кашкетом носія туго заплетені коси. Не хотілося вірити очам: це була немолода жінка. Вже згорблена нелегкою працею, вона залишалася швидкою, чемною, добре обізнаною з головним своїм обов’язком — полегшувати працю пасажирам, які щойно прибули до міста. Жінка з табличкою носія на грудях швидко повезла свій триколісний транспорт до стоянки таксі, з такою ж вправністю кинула з візка у багажник автомобіля валізи і, дякуючи за кілька монет, покладених у її долоню, схилилась майже до землі в традиційному японському поклоні, водночас шукаючи очима чергового клієнта.

У Японії, як повідомляє статистика, жінки працюють не менше, а, як правило, більше від чоловіків не тільки вдома, а й на роботі. Заробітна платня у них різко відрізняється від представників “сильної половини” людства. На основному робочому місці чоловікам платять більше, ніж жінкам: береться до уваги те, що “сильна стать” рідше хворіє, отже, у чоловіків, як правило, більша фактична трудова віддача. Заради ж того, щоб збільшити віддачу рядового працівника, максимально взяти від нього все, на що той здатен, на Японських островах не зупиняються ні перед чим.

Зате й знайти роботу в Японії, а надто у таких великих містах, як Кіото, рік у рік усе важче: при постійному дефіциті робочих місць людина щосили тримається за будь-яку роботу.

Робітник з фабрики “Кавасіма”, перш ніж відповісти на запитання, скільки він заробляє на місяць, звернувся поглядом до свого шефа: мовляв, чи можна відірватись на хвильку від роботи? І коли тою ж малопомітною для стороннього ока мовою жестів дістав дозвіл, швидко подивився на годинник, а потім на співрозмовницю: “Щоб купити барвистий килим, над виготовленням якого я працюю в цьому цеху два дні, мені потрібно внести тримісячний заробіток. А що ж тоді їстиме моя сім’я — дружина, діти? Де вони житимуть?”

Пізніше нам переклали на мову цифр ці риторичні запитання: робітник з “Кавасіми” сорок процентів свого місячного заробітку має віддати за житло, левову частку-на харчування, медичне обслуговування, транспорт.

Розповіли нам і таку історію. На одному з робочих місць, де за зміну ткаля виготовляє всього два-три сантиметри особливо вишуканої тканини, треба весь час користуватися дещо дивним для сучасного виробництва “інструментом” — нігтем правиці. Тонюсінькі ниточки підвладні лише йому, лише тендітний дотик ткалі забезпечує надійність візерунку, неповторність малюнка.

Ткаля, у якої щойно народилася дитина, через кілька днів прийшла на зміну вся в сльозах: вона зламала ніготь, коли мила вдома підлогу: їй нічим працювати. Жінка мусила піти з цеху, знаючи, що допомоги їй чекати нема від кого.

Культ “сильної статі”, який чітко окреслюється у постійній покорі, що її проявляє японська жінка до свого чоловіка вже не перше тисячоліття, і сьогодні дає себе знати на архіпелазі. Його нерідко видно у сотнях зовнішніх ознак, що виявляються в стосунках японської родини. Традиційне виховання аж ніяк не сприяє прискоренню емансипації японських жінок. Рух жінок за право одержувати за однакову роботу таку ж платню, як одержують і чоловіки, за ширшу участь у громадському житті з кожним роком стає активнішим, проте розповсюджене у всьому світі поняття “тихі японки” наприкінці другої половини XX століття все ще живе.

Цілковита готовність жінки у всьому коритися своєму чоловікові, не перечити йому жодним словом, культивована в родинних стосунках, переноситься й на більшість інших відносин у суспільстві.

Запросивши вас у гості, кожен господар неодмінно покаже вам свій будинок, затишний садок з кам’яними скульптурами, але далеко не кожен познайомить із своєю дружиною чи дочкою: