Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

А перед ним два парубки вже біжать у військкомат проситися на фронт. Гриць справді хотів, а Яків просто слідом, аби форму на себе вдіти та похизуватися. З них насміхаються, кажуть: ще треба рік-другий підрости, а вони за місяць знову туди прямують. Після чергової невдачі щодуху мчать на вокзал – дивитись, як відправляють призовників, як плачуть матері, жінки й наречені та як весело грає гармошка. «І все-таки ти потрапив на війну раніше. А там уже як риба у воді. Зі шкіри вилазив, аби вийти в „люди“. Тому й в ударний батальйон записався, розраховуючи, що там швидше зможеш добитися підвищення військового звання».

Та про що б він не думав, той червневий заколот, а разом з ним і шабля в Грицевій руці, були перед його очима.

«Не прощу я тобі цього, ніколи не прощу, – аж кулаком махав у повітрі. – Знаю я тебе – ти й у гайдамаки пішов за званням петлюрівського офіцера, мало тобі було Георгіївських хрестів. Не інакше, як порівнюєш себе з Наполеоном. Пригадую, як ти ще в Цареборисові пишався таким прізвиськом. Звісно, щось є спільне між вами – той теж малий на зріст був, із бідного й непомітного корсиканця молодим вибився в офіцери. Але він став імператором Франції, а ти про таке навіть не мрій. Тобою захоплюються тільки тому, що вони тебе не знають. А я знаю, ти – реакційний авантюрист, – сказав, навіть не розуміючи, що воно означає. – Ти завжди читав мої думки, а сьогодні я твої читаю. І що тобі скажу, друже, наостанок: з цього часу наші шляхи розходяться. Я від більшовиків не відмовлюся, а ти вирішив, що совєтська влада тобі не підходить, значить, ти пошився слугою буржуазії й поміщиків, – нічого кращого не вигадав, як повторити слова більшовиків щодо тих, хто не з ними. – Ще всі взнають, хто такий Яків Іщенко», – бив себе кулаком у груди та задоволено усміхався. А поглянувши на поношену та вилинялу шинелю, брудні обмотки замість чобіт, облізлу солдатську шапку, скривився, схилив голову та й мовчки пішов далі.

Цього осіннього ранку знову поспішав до Настиного подвір’я сусід Петро.

– Хочеш ікону гарну купити? – питав, підійшовши ближче. – Є Спасителя, Богородиці, навіть Трійці, і за розмірами різні – більші й менші. То що?

– Ікони? – її трохи посивіле волосся, здається, піднімало біленьку хустину на голові. – І де ти їх узяв? – вона й гадки не мала, що тут під боком торгують іконами. Уже й подивитися збиралася, і прицінитися, тільки одне насторожило – щось він мнеться.

– Хлопці одні тут носили, – видно було, що вигадував на ходу, – а в мене залишили, аби в місто з’їздити, – хоч і намагався виглядати правдивим, усе ж якась підозра у неї закралася.

– Грошей у мене немає.

Не просто відказала, а по-правді, бо Прокіп ще не повернувся із заробітків, а від Мусійових уже нічого не лишилося. Інколи навіть сама дивувалась, як вона кінці з кінцями зводить.

– То можна й за три літри горілки придбати.

Сказав і лупає очима. Хоч і далеко ховає свій сором, усе ж коли-не-коли той візьме та й вилізе на обличчя, а то й прямо з очей вигляне.

– Ікону за три літри самогону? – аж плечі її піднялися.

Щоб хтось пропонував ікону, перед якою треба молитися, за самогон – такого вона ще ніколи не чула, тому скривила обличчя та дугою вигнула вже трохи вилинялі брови.

– То з чого самогон гнати, коли зерна у цьому році на хліб не вистачає?!

Сама все до нього придивлялася та міркувала: скільки ж його дружина Одарка наховала того спирту, що він із Бахмута привіз? Вона вже чула, що зараз за нього багато що виміняти можна.

– Ти знаєш, то я пожартував, а ти й повірила, – чомусь позадкував від її тину. – Нема у мене ні спирту, ні ікон. Бачу, що ти завжди похмура ходиш, то дай, думаю, таке вигадаю.

– І з чого ти взяв, Петре? Я останнім часом узагалі за все забула. Гришка мій із війни з чотирма Георгіївськими хрестами повернувся, – неначе хлюпнула на нього холодною водою з відра. – Уже й на роботі, комендантом Цареборисова та залізниці його призначили, – а тепер неначе і відро на голову йому наділа.

– Правда? – аж оторопів від несподіванки її проворний сусід. – Тоді кланяйся йому від мене. А за ті дурниці, які я тобі наговорив, забудь. Пізно вчора з Донбасу повернувся, мабуть, перетрудився, – намагався усміхнутися і швидко подався додому.

Насті хотілося не те, що сміятися, а реготати, але вона себе стримала. Знала, що поспішає Петро спирт свій ховати, бо як дізнається про те Гриць, то й у землі знайде. Змусить розказати й про тих, що іконами торгують, і де вони їх узяли, бо не інакше, як зі святої обителі потягли разом із золотими хрестами. Сама роздумувала: говорити про те синові чи ні. Зараз йому з дезертирами вистачає роботи, а потім видно буде. Згадувала той дивний ранок, поглядала і на Петрову хату, але ні його, ні дружини більше не бачила. Уже аж під вечір з’явився він перед її порогом із величеньким глечиком молока.

– Це Григорію Мусійовичу, – навіть поштиво вклонився. – Нехай від’їдається наше благородіє, гаспадін паручік. Коли щось треба буде, ти цьому Петру скажеш, а він тобі й чорта лисого дістане, – це він так пропонував їй свої послуги. – Чотири Георгії, повний кавалер, це ж треба! – чи справді його так вразило, чи лише вдавав, але це був уже не той Петро.

Їй і з цього хотілося сміятись, навіть забула подякувати, але за мить його вже й не видно було, неначе крізь землю провалився.

А ось вечір того дня виявився зовсім іншим – неначе сам нечистий крутив її душу, від чого навіть на свіже повітря доводилося виходити. Уже думала, що з Грицем щось сталося, а потім і Прокіп мерещився, і віз рипів точнісінько так, як той, на якому добрі люди привезли її Мусія до двору. Останній раз зібралася вже, як зовсім темно стало, і тільки-но відчинила двері, як перед нею…