Читати книгу - "Петро Конашевич Сагайдачний"

великого гетьмана (Ходкевича) обіцяно їм було під честю і сумлінням, що їх (козаків. – Л. Т.) не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим менше не уложимо, і завсіди гетьман Сагайдачний з старшинами і полковниками важнішими були на найтайніших радах, тому і тепер в їх колі здав я докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів, а заразом іменем королевича і гетьмана запитав їх гадки в справі порядку маршу військ під Кам’янець; вони заявили вдоволення з умов згоди й обіцяли сповнити те, що до них належало, послушності, яку зобов’язані вони показувати Речі Посполитій».

Насправді все було не так райдужно. Німецький офіцер, спогади якого ми згадували раніше, пише, що поляки одразу по закінченні війни повели себе дуже підступно щодо вчорашніх співратників. Німцям заплатили менше, ніж обіцяли, поранених нерідко просто викидали з польських домівок.

До того ж Хотинська мирна угода обіцяла туркам безпеку від козацьких набігів. Замість вдячності, яку козаки справедливо заслужили за похід під Хотин, на Хотинських переговорах Польща зобов’язалася заборонити козакам вихід у Чорне море, за що султан обіцяв не пускати своїх татар у «польські україни». Проте ціну цим обіцянкам козаки знали добре. Прикордонні мурзи так само мало корилися султанові, як запорожці – королеві.

Сагайдачний схвалив результати переговорів і виклав своє бачення подій на військовій раді. Він підкреслив, що козаки виконали свій обов’язок перед Річчю Посполитою і перед вірою православною.

Після закінчення походу король Сигізмунд III прислав для Війська Запорозького і для самого гетьмана корогву, булаву в три тисячі талерів, чотириста тисяч талерів на п’ятдесят тисяч усієї військової сіроми, як для тієї, що була під Хотином, так і тієї, що перебувала на Чорному морі з Михайлом Дорошенком. Сигізмунд III писав у королівській грамоті: «Ми, задоволені вашою відданістю і прихильністю до нас і всієї корони польської, що засвідчили ви військом і подвигами під Хотином, виявляємо вам і всьому війську вашому запорозькому милість нашу і прихильність, яку за всіх умов і випадків зберігати обіцяємо; багато виявив вам колись милості та прихильності славний попередник наш ясновельможний Стефан Баторій, король польський, примножуючи права і вольності ваші, ми ж обіцяємо дарувати вам удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості».

Перебуваючи в ейфоричному стані після Хотинської перемоги, польський король не жалкував прихильних слів. Та Сагайдачний дуже добре пам’ятав українську приказку – «м’яко стелять, та твердо спати». Він чудово розумів, що козацька армія, по суті, стала українською національною армією, але відсутність власної державності, чвари між командирами, нетривке становище української православної віри були перешкодами для рівних переговорів з королем, для адекватної участі в керівництві Речі Посполитої. Це відчувається в його листі-відповіді королеві Польщі:

«А хіба ґречно те, що високодумні, милостиві пани коронні Вишневецькі, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські та інші на Україні, власній предковічній вітчизні нашій, владу свою силоміць насаджують, нас, Військо Запорозьке, холодними, неприязними вітрами повивають, славу нашу спустошити прагнуть і нас, братію, в підданство і ярмо рабське собі безбожно прихиляють? І не так кривдно через панів уродзоних, як через їхніх старостків, нецнотливих синів і п’яничок, котрі ані Бога не бояться, ані премоцних вашої найяснішої величності монарших мандатів. Тільки я, гетьман, на хотинську військову службу з України з козаками вийшов, як вони, старостки, одразу козачок бідних зачали на всіляку роботизну, без розбору й співчуття, часто виганяти, а за непослух бити й мордувати. А нам, козакам, котрі повернулися із служби вашої монаршої, воєнної, з ранами невигойними і червами роз’ятрюваними, важко й гірко було від дружин і матерів своїх про їхні поневіряння чути і сльози, з їх очей струмуючі, зріти».

Весь листопад зайняла в Сагайдачного, тяжко хворого після поранення, дорога додому. У Пилипів піст, який буває у християн перед Різдвом, Петро Сагайдачний прибуває до Києва, де його зустрічає дружина Анастасія Повченська.

Взаємини Сагайдачного з дружиною Анастасією Повченською були загадкові. Козацький літописець Величко зазначає, що Сагайдачний перед смертю «розпорядився своє багатство передати на церкви, шпиталі, школи й монастирі, окрім дружини своєї». Після смерті свого чоловіка Анастасія недовго була вдовою і вже 1624 року вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина. У книзі коронної метрики, що зберігається у Варшаві, від 31 липня 1624 року записано документ, який свідчить: Анастасія Сагайдачна здійснила наїзд на село Вирву пана Федора Даровського, вдалася до насильства і принесла збитків на 7087 злотих. Київський суд визнав її винною і за ухилення від правосуддя піддав баніції». Таким чином, можна уявити образ і спосіб життя цієї жінки, яка навряд чи принесла щастя звитяжному гетьману. Недаром у пісні співається, що Сагайдачний «проміняв жінку на тютюн та люльку», очевидно, він добре знав її характер і спосіб життя.

Смерть і слава

На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,

Ні, вона у забутті, певне, не постане!

Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,

Поти справи всі твої славно будуть линуть.

Не впадеш у глибину забуття безличну,

Не загинеш у літах – маєш славу вічну!

Бо, як Греція звиша Нестора-героя,

Ахіллеса, Аяксів, а Гектора – Троя,

І атенці як царя хвалять Періклеса,

Честять славного в одно ще й Темістоклеса,

Рим сміливого свого хвалить Курціуса

І щасливого в бою славить Помпеуса,