Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

якась ганчірка, і єдине, що він міг з того місця бачити — то сушарка, на якій висіли шкарпетки з трусами, і мені було від того сумно. Проте вид з вікон цієї квартири був сумним для будь-кого, вони виходили просто на двір багатоповерхівки, там було темно, і нам було видно, як сусіди походжають у себе вдома. Хоча то радше вони на нас якось дивно дивилися, коли ми з Непотребом гралися у «слинявчик» або ж коли ставили тарілки йому на живіт, а ще коли Мадемуазель рано-вранці вправлялась у своїх вокалізах, чим будила весь будинок. Двох криків на три такти вистачало, аби в усіх квартирах одночасно засвітили всі вікна. Мадемуазель теж сумувала, вона клювала стіни, ніби намагалася їх трохи посунути, від цього в них з’являлися дірки, їй було так нудно, що іноді посеред дня вона спала стоячи. Незалежно від того, чи то поїхала Мамина голова, а чи наші меблі переїхали, ніхто не був надто щасливий від того переїзду.

На щастя, Мама взяла все в свої руки. Якось у п’ятницю ввечері, коли ми прийшли до клініки, то побачили, що всі коридори порожні. Всі двері були відчинені, але палати — порожні. Жодного безголового на горизонті. Навіть Повітряна Кулька десь полетіла. Блукаючи клінікою, ми нарешті почули якісь звуки, ніби музику та крики, що лунали з їдальні. Ми відчинили двері й побачили те, чого раніше ніколи не бачили. Всі безголові повдягали святковий одяг і танцювали повільний танець, дехто танцював сам із собою і щось кричав, а один навіть сміявся, як нормальний, але терся об одвірок, як ненормальний. Містер Боджанґлз безперервно крутився в програвачі, він точно ніколи раніше не звучав для таких божевільних, хоча у нас вдома уже бачив безумців, тут вони були вищого рівня. Свен грав на уявному піаніно, сівши за стіл без жодної клавіші, на якому стояла Мама, танцювала чечітку, співала та плескала в долоні. В неї направду добре виходило, можна було подумати, що то саме вона і співає пісню про Боджанґлза, а звуки з піаніно видобувають саме дотики Свена. Навіть Повітряна Кулька кивала головою, сидячи на кріслі з коліщатками, в неї був вираз обличчя, який я раніше не бачив. Казився тільки Йогурт, тому що через ці веселощі всі пропускали вибори, він усіх діставав, підходячи до танцюристів зі словами, що час іти голосувати, бо, якщо вони не проголосують, ніхто не буде ними керувати весь наступний тиждень. Він навіть Маму посмикав за спідницю, аби вона злізла зі столу, на що Мама взяла в руки цукорницю та висипала її вміст просто йому на голову, інших закликала зробити так само, аби трохи підсолодити йогурт. Всі безголові підійшли, аби щедро посипати його цукром, при цьому танцювали навколо нього, ніби якесь плем’я сіу, та співали:

— Підсолодимо Йогурта, підсолодимо Йогурта, підсолодимо Йогурта!

А сам він так і стояв нерухомо, чекав, поки його підсолодять, так, ніби жодного нерва не було в його президентському тілі. Повітряна Кулька дивилась на це та посміхалася на всі 32 зуби, тому що їй також обридли всі ці історії з президентством. Коли Мама побачила нас, то зістрибнула зі столу, підійшла, крутячись навколо власної осі, ніби дзиґа, та сказала:

— Цього вечора, мої кохані, я святкую завершення лікування, все скінчено!

7

Минуло чотири роки від того дня, коли Маму викрали. Для цілої клініки це стало шоком. Персонал не розумів, як таке могло статися. Вони звикли до втеч, але не до викрадень. Попри сліди боротьби в її палаті та розбите ззовні вікно, попри кров на постелі, ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув. Їм було направду дуже жаль, і ми їм охоче вірили. Ті, хто був уже без голови, і ті, в кого голова тільки почала переїзд, були в справжнісінькому запамороченні, більшому, ніж зазвичай. В декого реакції були просто дивовижними. Той маленький лисий чоловік із поморщеним обличчям був переконаний, що це сталося через нього, тому весь час плакав і з усіх сил чухав собі голову, на нього направду було боляче дивитися. Він багато разів ходив до директора, аби в усьому зізнатися, от бідолашний старий, усі ж бачили, що він неспроможний бодай когось викрасти. Інший сердився, бо вона пішла і не взяла з собою його подарунки, він викрикував образи на Мамину адресу і бив руками по стінах, спочатку на це можна було не зважати, але згодом це почало дуже дратувати. Просто немислимо, хіба можна було показувати свій біль, при цьому ображаючи Маму? Він навіть порвав усі малюнки з пам’ятниками, що їх раніше їй подарував, для нас це стало полегшенням — тепер не доведеться ці аркуші забирати додому. Різного гівна там і так вистачало. Натомість Йогурт був переконаний, що то державна служба безпеки помстилася їй за історію з цукорничкою. Він весь час підходив до людей і казав їм, що більше ніколи не треба так себе з ним поводити і що наступного разу буде те саме — повстанців заберуть, аби катувати. Він надимав груди та високо тримав голову, мав вигляд людини, котра більше нічого не боїться. Аби повернутись у форму за рахунок цієї кризи, він хотів скликати медичні збори, але не треба вимагати неможливого, ніхто насправді не хотів допомагати цьому товстуну. Натомість Свен весело бив себе в груди, показував на нас пальцем, потім широко розкидав руки та зображав політ літака, співаючи пісні шведською, італійською, німецькою мовами, ми так і не розібрали, якими саме, але вигляд мав дуже задоволений. Потім він повертався, плескав у долоні, підіймав руки до неба та ішов собі, співаючи. Перед тим, як ми поїхали, він зайшов, аби обійняти нас на прощання, потертися об наші щоки своїм переднім зубом, пошепотіти молитви, окропивши нас