Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Коли ми йдемо вздовж ріки, тепло вересневого вечора потроху нагріває мою шкіру, а сонце вистрибує з води іскрами та спалахами. Дивлячись на це місто, що розляглося вздовж ріки так, ніби кожна висотка й багатоповерхівка були там завжди, я посміхаюся. Я люблю це місце. Важко не бути щасливим, коли бачиш усе це життя, усі можливості там, цілий рій ідей. Відкидаючи все, що сказала мені Аш на задвірки свідомості, я зриваюся на біг і висну на перекладині, яка відділяє мене від брудного берега під ногами, – мої ноги теліпаються в повітрі, а бриз, що прилетів із моря, лоскоче мені обличчя. За кілька секунд до мене приєднуються Лео та Роуз. Лео забирається та сідає на перекладину, і якийсь час ми просто дивимося на місце, в якому живемо. У моєму житті було не так багато подорожей, але мені й без того відомо, що Лондон – найкраще місце на світі, і коли я дивлюся на нього так, то відчуваю себе солдатом непереможної армії.

Там, у кімнаті Аш, усі теорії видавалися такими реальними. Але тепер, у сонячному світлі, коли мої друзі поряд?.. Аш дуже наполеглива, але що, як усе це тільки в наших головах? Було би простіше дозволити дорослим розібратися з цим, довіритися їм. Це було би набагато простіше. Зрештою, хіба вони не для того існують?

Єдина проблема в тому, що дорослим потрібні пояснення, короткі логічні відповіді, які можна помістити в коробочку, а на коробочку наклеїти ярличок. Те, що сталося з Ней, не можна описати звичайною логікою, не можна виправдати зрозумілими причинами, це не вкладається в жодні рамки, і вони не хочуть цього визнавати. Можливо, їм просто страшно.

– Я ще не хочу додому, – кажу я.

– А ми й не мусимо, – відповідає Роуз. – Мене вдома чекає тільки тато й моя занудна мачуха, а вони захочуть зайнятися чимось разом. Типу кіно подивитися чи пограти в довбаний «Скреббл». Ніби коли ми проводимо час разом, мені стає не так огидно від того, що вона в сестри мені годиться.

Без подальших обговорень ми зливаємося з набережної та прямуємо до магазину в кінці вулиці.

– Я знаю тільки те, що, коли я приїду додому, мама переживатиме через Аарона, – каже Лео. – Щойно я переступлю поріг, мені вилюблять мозок по саме нікуди, – він стукає собі пальцем по голові.

– Річ у тім… – Я дивлюся на Роуз, яка запитально зводить брову. Я знаю, що їй цікаво, що ж я скажу, як, власне, і мені. Але я все-таки скажу. – Я в якомусь сенсі розумію твоє хвилювання, чуваче. Через Аарона в тебе було багато проблем. А коли він зник із поля зору, зникли й проблеми. Тож…

– Відчепись, Редлі, – каже Лео, не розлючено, але відверто, закриваючи мені рота. – Я тобі не маленька дитина. Я сам собі режисер. Я сам вирішую. Аарон мій брат, але він не якийсь там довбаний Аль Капоне. Нам усім краще заспокоїтися. Піду куплю ще бухла.

– Облиш його, – каже мені Роуз, поки ми стоїмо перед «Спаром», чекаючи на нього. – Воно того не варте.

– А ти хочеш, щоб він знову став таким, як раніше? – питаю я. – Аарон підрізав людину, чувак потрапив через нього в лікарню. Що як Аарон втягне його в це лайно?

– Лео має рацію. Він сам собі режисер. Він не та людина, якою був рік тому. Ми маємо довіряти йому.

– У мене було багато довіри до Ней, – тихо кажу я.

– Так, але Ней – не Лео. У Лео було непросте життя, Редлі. Я вдаю з себе знуджену бідну багату дівчинку, але всім нам відомо, що моє життя – цукор у порівнянні з життям Лео, хай навіть мій тато й сволота. А ти, у тебе є дім та їжа в холодильнику, хоча твоя мама – класика жанру – п’є. А Лео. У Лео цього ніколи не було, і він добре знає, що буде далі, і коли настає час вирішувати, нам із тобою, з нашими гарними будинками, повними шлунками й оплаченими рахунками, не варто розповідати йому, що робити.

Я роздивляюся її обличчя так, ніби ми зустрілися вперше, хоч і знаю його в найдрібніших деталях. Вона завжди дивує мене, завжди зачаровує; там, де тобі ввижається мілина, – у неї насправді глибина, те, що ти вважаєш жорстокістю, – виявиться милосердям. Й окрім цього, вона дуже смілива, одна з найсміливіших людей, яких я знаю.

– З тобою теж ставалося погане, – дуже тихо кажу я. – Ти знаєш, як бути сильною краще за всіх.

Роуз нічого не каже, відвертаючись від мене.

– Ну, у мене все гаразд, тож…

– І моє життя… – Я марно намагаюся знайти слова, – взагалі-то, не класика жанру.

– Але могло б бути.

Роуз і досі не дивиться на мене.

– Слухай, що скажеш про Маза Гаріссона? Він прикольний, скажи?

– Старший брат Тіни Гаріссон? – Я дивлюся на неї. – Так йому ж десь двадцять п’ять.

– І? – Погляд Роуз ніби питає: «То й що?»

– Ну, тебе ж дратує твоя не-така-вже-й-стара мачуха, лицемірко, – нагадую я їй.

– Це ж інше. У будь-якому разі, я йому подобаюся.

– Звідки ти знаєш?

– Він писав мені на «Фейсбук».

– На «Фейсбук»! То он звідки ти знаєш, що він старий – він користується «Фейсбуком».

Роуз гигоче.

– Ага, точно! Я не заходила на свою сторінку років з тринадцяти. Там нічого немає.

– Та він збоченець якийсь.

– Але дуже милий, – каже Роуз. – А коли відчуваєш із кимось духовну спорідненість, романтичну, як єднання двох душ, хіба вік тоді має значення?

– Але це огидно, – кажу я.

Лео виходить із магазину й проходить повз нас, дзенькаючи пляшками в пакеті, і розмова обривається.

– Ну ходімо, – каже він, і ми йдемо за ним, лишаючи обговорення Маза Гаррісона позаду. Принаймні я на це сподіваюся.

Лео та Роуз передають одне одному пляшку горілки, і ми спостерігаємо, як ріка міниться кольорами, з сірого стаючи рожевою, а потім, коли пошматований зубами обрій ковтає сонце, якоюсь фіолетовою. Ми не розмовляємо. Лео дивиться на воду й п’є, мужньо, не отримуючи задоволення, ніби це випробування, через яке необхідно пройти. Роуз пише комусь повідомлення. Я не знаю кому, але бачу, як вона посміхається кутиком рота щоразу, коли на її екрані з’являється нове сповіщення, як її риси зм’якшуються.