Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

Ворог кидав у бій все краще, що мав, — «Тигри», «Пантери», «Фердинанди». Неодноразово Хубе по радіо передавав свої накази Штеммерману: триматися і пробиватися назустріч. Був критичний момент, коли тільки 10-12 кілометрів відділяло його дивізії від оточеного нами угруповання. Але щоразу перед противником поставала нездоланна стіна нашого артилерійського вогню. А наші танкісти завдавали могутніх контрударів і продовжували громити оточені в кільці ворожі війська.

Лінія фронту — у безперервному русі. Доводилось негайно реагувати на несподівані, різкі й досить часті зміни в обстановці. Все залежало від швидкого, сміливого маневру військ. Це вимагало винятково високого оперативного мистецтва.

На всіх вирішальних ділянках битви встигав особисто бувати командуючий фронтом І. С. Конєв. Він відправлявся у війська на всюдиході, вилітав літаком «У-2», а коли внаслідок бездоріжжя розкисли посадочні площадки, пересідав на танк.

В один із найгостріших моментів битви Іван Степанович безпосередньо керував військами з командного пункту 4 гвардійської армії, розташованого у вузькому коридорі між зовнішнім і внутрішнім фронтами оточення. І, беручи приклад з командуючого фронтом, командир 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії генерал П. І. Афонін влаштував свій КП усього за півтора кілометра від противника, на шляху його можливого прориву. Це дало змогу своєчасно вжити необхідних контрзаходів.

Війська весь час бачили командуючих різних ступенів у самому пеклі бою. Разом зі своїми танкістами невідлучно були П. О. Ротмістров, командуючі корпусами його гвардійської армії І. Г. Лазарев, І. Ф. Кириченко, В. І. Полозков. Не лише безприкладною відвагою, але й блискучою виучкою відзначались їхні війська. Непрохідне багно часом загрожувало скувати бойові машини. І все ж танкісти негайно і з честю виконували будь-який бойовий наказ.

У строю козаків 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу йшов у стрімкі й відважні рейди генерал А. Г. Селіванов. Разом зі своїми бійцями ділив усі труднощі цієї битви командний і політичний склад військ. Та інакше й не могло бути в нашій армії, де рядовий воїн і прославлений полководець — сини одного трудового народу. Джерела їхньої воїнської доблесті єдині.

Живою легендою стали імена багатьох учасників Корсунь-Шевченківської битви. На самому її початку здійснив свій подвиг гвардії лейтенант Г. Єлін, командир вогневого взводу однієї з кавалерійських частин. Знаючи, що йде на вірну загибель, він з кількома своїми артилеристами пробрався в розташування противника і підірвав два «Тигри», примусивши решту машин поспішно відійти.

Ведучи своїх козаків в атаку, віддав життя за визволення української землі улюбленець усієї частини, старий комуніст, колишній комісар одного з полків 1 Кінної армії часів громадянської війни політпрацівник майор Г. Калабердін.

Не можу не згадати, як не здригнулася рука, хоча й стискалося від болю серце в танкіста Ф. Прищенка, коли йому довелося вести вогонь по будинку школи рідної Комарівки. Так треба було: там містився один із ворожих штабів. І про те, як стояв на смерть батальйон курсантів 41 гвардійської стрілецької дивізії в бою за Почапинці. Курсант Сергіенко з двома своїми товаришами знищив понад сто фашистів і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. І про воїнську нагороду комсомолки Каті Бобровицької: у бою за село Гулі вона замінила пораненого кулеметника сержанта Огурцова і знищила близько п’ятдесяти гітлерівців. Катю Бобровицьку знав і потім написав про неї в одній зі своїх статей І. С. Конєв.

Великий і скромний трудівник війни, найчисленніший її герой — рядовий піхоти!.. Дощ і сніг, сніг і дощ — безперервно. Наче не останній місяць зими, а пізня гнила осінь. На непролазну трясовину перетворилися розбиті гусеницями й колесами шляхи, по яких пройшли тисячі ніг. Неймовірно важкі чоботи, обліплені шматочками мокрої землі, не просихає шинель. Треба було бачити наших уславлених піхотинців, щоб уявити собі, як довелося їм у цих боях. Але вони все йдуть уперед і безустанно громлять ворога.

Остання ніч перед повною ліквідацією німецького угруповання. Здаватись воно не хотіло. Рештки ворожих сил зібралися в Шендерівці.

...Була кромішня тьма і хуртовина. Всякі вильоти авіації, здавалось, виключені. Генерал Конєв дзвонить командуючому 5 повітряною армією С. К. Горюнову:

— Я не можу в такій обстановці дати наказ льотчикам. Але прошу передати Комсомольському полку, що потрібні добровольці.

У відповідь визвалися всі екіпажі 392 полку 312 авіадивізії. Першим піднявся літак капітана В. Заєвського і штурмана молодшого лейтенанта В. Лакатоша. Освітлювальні запалювальні бомби лягли точно. Над Шендерівкою здійнялись стовпи полум’я, які освітили натовпи фашистів, що заметалися в паніці. По них ударила наша артилерія, примусивши тікати в поле.

У цій битві поруч з нашими воїнами весь час був ще один самовідданий герой: місцеве населення, жителі визволених військами сіл і міст. Сповнені вдячності, вони робили все, що тільки могли.

Пригадуються групи людей, що йдуть узбіччями шляхів, залитих водою стежках, навпростець по ріллі, через горби. У кожного клунок за плечима. А в ньому один-два снаряди або міни, патрони. І так — кілометр за кілометром, до самісіньких вогневих позицій. Скільки сотень тонн перенесли вони на своїх плечах!

Згадаємо лише про одне село Щербашенці, за сім кілометрів від якого проходила певний час лінія фронту. Одна з наших колон з боєприпасами застрягла в снігових заметах. Негайно все село вийшло їй на допомогу. Але через хуртовину розчистити шлях не вдалося. Тоді 214 чоловіків, як зазначалося в бойовому донесенні, на своїх плечах доставили прямо на вогневі позиції наших військ 2045 снарядів, 3050 мін, багато гранат і патронів.

Цілими селами виходило місцеве населення витягати загрузлі в мулке багно по самісінькі