Читати книгу - "Перстень Борджіа"

грабіжницькими веселощами страмбського люду, отже, безсумнівно, що лише вельми спостережливе й критичне око могло помітити тут загальний занепад, бо зовні усе залишалося таким само гарним, як за найкращих герцогських часів: стіни, як і раніше, були завішані гобеленами, які ткали за ескізами самого Рафаеля Санті, продавлений паркет прикривали килими стриманих кольорів, а місця, де ці килими були вичовгані, закривали вишукані м’які меблі, місця ж, де оббивка тих вишуканих меблів витерлася, а то й зовсім протерлася, були замасковані недбало розкиданими подушками й ковдрами. Отож у цьому розкішному середовищі, як ми сказали, в якому зріла краса його тітки сяяла, мов діамантова діадема у шовковій глибині шкатулки, юний кардинал, як згадувалося, почувався найвільніше, найбільше самим собою, паном Кимось, більше того, почувався Гамбаріні. Тому його не лише не злякало її волання про помсту, але він навіть знайшов у собі досить винахідливості, щоб спробувати все як належить обернути на жарт. Юний кардинал сказав:

— У мене є щось краще, люба тітонько. Ось тут у кишені лежать його відрізані статевий орган, вуха й ніс.

І поплескав кінчиками пальців по правому боці.

Це був жарт, треба визнати, блискучий, але такий по–чоловічому грубий, що делікатні жінки, перед якими він його промовив і яких мав розважити, його не зрозуміли, а сприйняли поважно: придворні дами з вереском утекли до найдальшого кутка покою, де збилися до купи, повитягавши зморшкуваті шиї й жадібно порозплющувавши очі, а герцогиня–вдова з порожевілим лицем спустила ноги з канапи, на якій сиділа.

— Невже, — мовила вона з зацікавленням. — І хто б ти про вас сказав, що ви такий молодчина. Покажіть.

Юний кардинал злякався. «Боже ж ти мій, це неможливо», — подумав він.

— Та що ви, тітонько, — сказав він, даремно намагаючись усміхнутися, — чи ж ви не розумієте жартів. Як би це я, духовна особа, міг позбавити свого ласкавого й уважного господаря того найціннішого, що він має?

Безнадійно вимовляючи ці слова, він помітив, як обличчя тітоньки і придворних дам видовжуються від розчарування.

— Чи не були б ви, люба тітонько, такі ласкаві й не попросили своїх дам залишити нас віч–на–віч? Я маю вам сказати дещо секретне.

Герцогиня–вдова мовчки, недбалим жестом, мовби відганяючи муху, випровадила своїх дам з покою. Вони потяглися, спотикаючись і наштовхуючись одна на одну. Зовсім не дбаючи про вимоги етикету. Щоправда, часи, коли страмб–ський двір мав свого власного maître des cérémonies[10], належали, як каже поет, до безповоротного минулого.

— Ну, кажіть, — мовила герцогиня–вдова юному кардиналові. — Що ж секретного ви хочете мені повідомити? Що мені скажете такого, що могло б мене зацікавити?

З цих слів овдовілої герцогині війнуло такою холодною погордою до істоти, яка видає себе за чоловіка, але не може заклятому ворогові відрізати ні голови, ні чогось іншого, ще й дозволяє собі з цього приводу вульгарні жарти, що юний кардинал міг би надовго занепасти духом, але він, на щастя, саме був надто зайнятий, щоб з належною увагою слухати мову своєї тітоньки: навшпиньках, тітчин голос притлумлював його ходу, він підійшов до дверей у сусідню кімнату і різко їх відчинив. Дві придворні дами, скрикнувши, впали головами у кімнату, третя, четверта і п’ята втримали рівновагу і кинулися навтіки, розгублено повискуючи, цвіркочучи й підносячи сукні, наче збираючись перестрибувати через калюжі.

— Ідіть ви усі під три чорти, — сказав юний кардинал. — А якщо я застукаю ще хоч одну з вас, що підслуховує, тозвелю прилюдно відшмагати і поставити до ганебного стовпа, обмастивши медом.

— Еге, племінничок може бути гострим, мов меч, але тільки з такими безсилими старими клячами, — кинула герцогиня–вдова, коли юний кардинал знову підійшов до її шезлонга.

Сплівши пальці, він напівприсів, напівуклякнув біля її ніг.

— Люба, кохана тітонько, — зашепотів він, — ради Бога, облиште ці шпильки, притлумте неприязний тон і пам’ятайте, що ми пливемо в одному човні і що цей човен не відзначається надмірною надійністю. Уранці лист Петра сповнив вас таким оптимізмом, що ви почали говорити про наші сьогоднішні злидні й залежність як про щось минуще: отож знайте, що ви не помилилися і що ми можемо виплутатися з цієї нужди, але тільки тоді, коли потягнемо за одну шлею з Петром.

— Ніколи! — вереснула герцогиня–вдова, і груди її здійнялися мов вітрила, що вхопили вітер. Юний кардинал відразу підхопився, знову тихцем підійшов до дверей сусіднього покою, аби глянути, що роблять придворні дами. Тепер вони поводилися належним чином: спокійно сиділи на лаві біля протилежної стіни й, непорушні, освітлені лише зірками, виглядали як сомнамбули, що повсідались на гребені даху, випадково зустрівшись на нічній прогулянці.

— Не кажіть «ніколи», тітонько, доки не знаєте, про що йдеться, — зашепотів юний кардинал, повернувшись до герцогині. — Ми справді можемо одержати все, чого нас позбавили, — гроші, славу й силу, якщо допоможемо Петрові здійснити його певні плани.

— Ніколи! — скрикнула герцогиня–вдова ще голосніше, ніж спочатку. Юний кардинал знову схопився на ноги й цього разу нечутно рушив до дверей у коридор і рвучко відчинив їх. За ними, уважно підслуховуючи, стояв чернець, який раніше чатував у Рицарській залі.

— Це що таке? — накинувся на нього юний кардинал.

Чернець випростався і незворушно відповів:

— Прошу вашу Еміненцію ласкаво вибачити. Я почув крик і злякався, чи не трапилося тут чогось лихого.

І, вклонившись, відійшов.

— Які ж це певні плани у того мерзотника? — запитала герцогиня–вдова, коли юний кардинал знову повернувся до неї.

— Він хоче об’єднати Італію, — відповів юний кардинал.

— Тільки цього нам бракувало, — сказала герцогиня. — Звісно, саме цього.

— Далі хоче об’єднати всі народи під корогвою атеїстичного раціоналізму, — вів далі юний кардинал. — Або раціоналістичного атеїзму, не пригадую, як він це формулював.

— Не зважайте на деталі, — кинула герцогиня–вдова. Юний кардинал