Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

— Слухай, Поліно, а давай з тобою поміняємося?

— Це ти про що? — здивувалася я.

— Розумієш, Кен мені якось… не до душі. От Майк — інша річ. Він ефектний, поставний. І я теж. А тобі, я так розумію, хіба не все’дно з ким спати? Ти ж одружуватися не збираєшся… До речі, Кен, досить жвавенький у ліжку… А Майк як?

— Не знаю, не пробувала… — відповіла ядуче.

— Як не пробувала? Зовсім?

— Зовсім.

— Ну й дурна! Лише час згаяла. Може, ти взагалі — «колода»?

— До речі, звідки ти взяла, що я одружуватися не збираюся? — проігнорувала я образливу «колоду».

— Вероніка сказала.

— Так я ж можу і передумати, — єхидно додала я.

— А ти, подружко, хоч інколи в дзеркало заглядаєш? Тобі — в наречені? — Оксана зареготала.

Щось мені це нагадало. «Дежавю якесь», — подумала я, і тут мене понесло:

— А чом це ти так носа дереш, Оксано? Хочеш спробувати? Давай! Гадаєш, мужик отак на тебе й накинеться? Вибілила волосся, наквацяла губи червоним — і все? Чорта лисого! Не ображайся, якщо потім не захоче! Що тоді робитимеш? Га? Ну ж бо, спробуй!

— Захо-о-о-че, куди він дінеться, — лінькувато кинула Оксана і вийшла з кухні, вихиляючи сідницями. Вона, мабуть, була щиро переконана в своїй неперевершеності.

Чоловіки вже сиділи за накритим столом. Оксана раптом підійшла до Майка і… вмостилася йому на коліна! Той злякано схопився, а спокусниця з гуркотом гепнулася на підлогу! Лишенько! Та при цьому ще й вхопилася за скатертину. Святкова вечеря — миска з печеною картоплею, реберця за особливим «американським» рецептом у кетчупі — усе з гуркотом хряпнулося бідолашній Оксані на голову!

— А-а-а-а! — заволала вона.

Кен схопився було, щоб допомогти Оксані підвестися, проте згадав: якого біса було моститися на коліна Майкові, коли тут він — Кен? Нічого не розуміючи, глянув на Майка. У того на обличчі читалось обурення, розгубленість, злість і… переляк. Усі витріщились на Оксану, яка волала на підлозі. Дружно зареготали. Голосно й нестримно.

Ні, ви уявляєте? Весь отой соус вилився Оксані прямо на голову. Патьоки стікали по її білявому волоссю. А посередині, немов модна шапочка-таб­летка, зачепилося свиняче реберце в кетчупі. У руках вона тримала по картоплині — як аксесуари. Оксана нагадувала малу вереду, що сидить на підлозі і дриґає ніжками. Проте обличчя її аж пашіло злістю.

— Чого ви всі регочете, ідіоти! — істерично заволала Оксана. — А ти, американський вилупку, чого шкіришся?

Кен не збагнув, що вона казала, але здогадався приблизно, що «наречена» виголосила на його адресу.

— Polina, what did she said? (Поліно, що вона сказала?)

— I did not understend (Я не зрозуміла), — злукавила я, марно намагаючись погамувати нестрим­ний сміх.

Я подивилася на Майка, він — на свою зіпсовану вечерю, тоді ображено відвернувся і вийшов. Я запропонувала Оксані прийняти душ і рвонула за ним.

— What was it? (Що це було?) — спитав він.

Як йому це пояснити? Я, як могла, заспокоїла обох чоловіків, і запропонувала піти до ресторану.

Після душу Оксана трохи охолола, але вечір був непоправно зіпсований. Будь-яку спробу пожартувати вона сприймала на свій карб. Кен все хотів зрозуміти, чому вона всілася на коліна Майкові. Я старанно вдавала, що не збагну, про що він питає. Нарешті всі роз’їхалися по домівках. Слава Богу…

А Майк раптом пригорнув мене до себе і міцно-міцно поцілував. Гарно так поцілував…

Перед від’їздом ми вирішили сходити до ресторану всі гуртома «на прощання»… Вибрали затишне місце з українською кухнею, з офіціантками в барвистих костюмах і затишним інтер’єром.

Я поглядала на Майка. Про що він думає? Ні на що більше, ніж віртуальна дружба, я не сподівалася.

Того вечора ми зібралися в повному складі. Незрівнянна Вероніка зі своїм чоловіком Володимиром. Красуня Оксана з незмінним виразом зневаги на обличчі. Майк і Кен були помітно збуджені від майбутньої вечері й повернення додому. А я ніяк не могла збагнути, чого мені хочеться більше: щоб Майк поїхав і я могла повернутися до свого звичного життя, чи щоб він залишився?

Тим часом чоловіки під’юджували один одного: хто може випити більше за всіх? Це була невдала ідея. Володимир, звичний до нашої горілки, тримався, як стійкий олов’яний солдатик. А от гості були п’яні «в устілку». Майк почав мені доводити, що він взагалі-то п’є «oncе in a blue moon» («лише раз на блакитний місяць»). Крім слова «blue», себто «блакитний», я не допетрала нічого. Чомусь ні сіло ні впало вирішила, що він… зізнається, що він — «голубий»! Мені тільки цього бракувало! Я вирішила: зараз дремену — і хай їм абищо! Добре, що Вероніка вчасно щось помітила. Дізнавшись, у чому річ, спочатку зареготала, а потім пояснила, що цей вислів — те саме, що українською «як рак на дуба вилізе та й свисне», тобто ніко´ли. Тоді вже сміялася я. І вирішила більше таких квапливих висновків не робити. Пішла на радощах обіймати Майка. Тож погуляли пречудово. Весело погуляли.

Правда, вночі бідолаха Майк обіймав унітаз, а я сиділа на кухні, пила чай і не знала, як йому допомогти.

Уранці ледве-ледве змогла розбудити його, адже час біло їхати до аеропорту. І хоча було помітно, що почувається він поганенько, але Майк тримався і навіть намагався жартувати, згадуючи вчорашній вечір.

Кен і Оксана одне з одним не розмовляли.

— Поліно, тобі твій хоч якихось грошей дав? — запитала вона.

— Ні.

— Що, зовсім?

— А мій давав 400 гривень, так я їх пошматувала і кинула йому в пику. Хоча… Все-таки гроші, майже 100 доларів.

«Авжеж, я місяць живу на ці гроші», — подумалось мені.

Виходячи на посадку, Майк сказав мені: