Читати книгу - "Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення"

лондонській галереї доказом непорочності слугує полотно італійського художника доби Ренесансу Джовані Батіста Мороні (бл. 1555 р.). На картині непорочна діва Туччія щедро показує своє тіло: оголені руки, плечі, груди та гомілки. Проте її права нога в сандалі багатозначно впирається об камінь, на якому вигравіювано латинську мудрість: «Непорочність постає з темної хмари безчестя». Туччія тримає на коліні повне сито води, непорочність цієї надзвичайної діви така «водонепроникна», що навіть вода не тікає крізь діри. На іншій картині сито у жінки має таке саме символічне значення: існує ціла низка полотен кінця шістнадцятого століття, на яких зображене сито – символ чистоти Діви-Королеви Єлизавети I (мал. 14–15 кольор. вкладки).

Непорочності від жінок і дівчат вимагали не лише в Європі, цьому приділяли значну увагу й в інших частинах світу. Наприклад, у Китаї «голодну смерть не вважали за велике горе, на відміну від заплямованої чесноти» – принаймні про таке свідчать розповіді. Дівчину не мав бачити оголеною ніхто, крім її чоловіка. Це правило діяло і в тих випадках, коли погляд стороннього зупинявся на невинній діві того фатального моменту, коли вона, наприклад, скидала одяг у саду батьків і збиралася шукати у ставку віяло, котре впало у воду. Мотив оголеної дівчини, яка випадково стає об’єктом споглядання незнайом­ця, набув особливої популярності в одній країні, де

…понад три тисячоліття її історії китайські чоловіки і жінки, що належали до вищого класу, мусили цілий день носити на собі одяг: і вдома, і поза ним. У давній китайській філософії бути повністю одягненим відповідно до загальноприйнятих приписів – умова реалізації цілісної людини: варвари татуювали свою шкіру, а от китайці напинали на себе багато візерунчастого одягу112.

Того, кого уздріли оголеним, покривали великою ганьбою. Перед стратою зі злочинців знімали одежу, щоб додатково поглумитися над їхньою людською гідністю.

Упродовж життя з титулом принцеси, як відає історія, Ґуаньїнь, згодом відома як буддійське божество розради й милосердя, довела до сказу батька-імператора, який не мав сина, відмовившись виходити заміж. Дівчина хотіла стати буддійською черницею і врятувати власну душу. Вона довела батька до такого відчаю, що її, оголену, із зав’язаними руками, ніби якусь яру злочинницю, виставили перед судом так, що кожен міг розглядати оголене тіло Ґуаньїнь. Однак навіть таке страшне приниження не змінило її наміру. Вона була чиста непорочна діва. Урешті-решт дівчину стратили, а згодом визнали божеством113. Божество Ґуаньїнь милосердне й великодушне, захищає від небезпеки, до нього часто звертаються у Східній Азії (мал. 16 кольор. вкладки).

Про доброчесних жінок, що відмовлялися від плотських утіх, вели зразковий аскетичний штиб життя й ставали святими – такі історії були не менш популярні в західних переказах. Подібним прикладом слугує свята Агнеса, що померла приблизно в 305 році. Тринадцятилітньою дів­чинкою її присвятили римським богам. Проте Агнеса похрестилася в храмі Мінерви, богині розуму та мудрості, і відмовилась одружуватися. Дівчинка пояснила, що вона вже заручена з Ісусом Христом.

Римський префект, син якого був закоханий в Агнесу, намагався насильно видати її заміж. Коли Агнеса знову категорично відмовилася, чоловік підіслав до неї сутенерів, які роздягнули бідолашну і потягнули із собою до борделю. Вони торкалися тіла дівчини й обрізали її волосся, буцімто вона – повія. У цю ж мить Бог дозволив волоссю дівчини вирости за лічені хвилини й приховати таким робом її голизну перед очима сторонніх. З одягом на собі чи без нього Агнеса залишилася зразком дівочої невинності, перетворивши дім розпусти на місце молитви, відтак бордель наповнився світлом. Згодом Агнесу після тривалих тортур таки зарубали мечем. На восьмий день по смерті її бачили в золотистих ризах, зі шлюбним перснем на пальці від Ісуса, а поряд – біле ягня як символ жертвоприношення Христові. Ім’я Агнеса латиною означає «ягня», а грецькою – «непорочна». Отож Агнеса стала християнською покровителькою чистоти, що піклується про дівчат, наречених і жертв зґвалтування114.

Такі чесноти, як смиренність, покірність, скромність, набожність і стриманість, прийшли в християнство разом із поняттям непорочності. Середньовічні митці зображали невинність в образі скромно одягнених дівчат, натомість безпутність – у вигляді безсоромно нагих дівуль, що танцюють із чоловіками. Достойні жінки лізли зі шкіри, аби зберегти цнотливість – жінка воліла стати радше потопельницею, ніж об’єктом тілесної наруги. Саме такі зображення забезпечували напучувальні повчання і призначалися для того, щоб викликати в глядачів огиду до розпусти115.

Краще потонути незайманкою, ніж жити збезчещеною, 1478 р.

Фізичні образи чоловіка чоловіком залишалися поза увагою. Небезпека таїлася в чуттєво одягнених жінках, які заманювали в пастку невинних юнаків. Чоловіча доброчесність з’явилася, іноді з твердістю та самобичуванням як рятівним засобом, насамперед з їхньої власної волі завдяки ідеям Аристотеля.

Привертати увагу чи ні

Попри те що всі давні філософи вихваляли чоловічий самоконт­роль, боязнь його втратити надихала суспільство на витворення нових правил. Раніше обмежені спільноти вважали геніталії збудливими та провокативними, відтак люди взялися потрохи прикривати тіло. У деяких суспільствах така тенденція виникала через те, що жінки нібито були дуже нестриманими й потребували постійного нагляду. Ця думка ще й досі актуальна, хоча досвід показує, що нав’язливе бажання «керувати» неспроможне викорінити прадавній страх116.

Кожну людину турбує невизначеність. Можу я примкнути чи мене відштовхнуть? Чи мене лаятимуть, насміхатимуться, знущатимуться з мене, і яка небезпека далі загрожуватиме моєму вразливому тілу, коли я покажу себе іншим? Схвалення й оцінювання, та хай радше будуть потрібними захопливі погляди й компліменти з боку інших і допомагатимуть нашій хиткій самооцінці. Можливо, саме з цієї причини ми часто тримаємо себе в шорах, які придумували для нас інші і в яких ми як індивіди не завжди зацікавлені.

Сором виявляють по-різному, та навіть у межах однієї культури чи релігії існують відмінні уявлення про частини людського тіла, що їх ми самі можемо показувати чи не показувати іншим. Той, хто боїться несприйняття, заздрісних чи хтивих поглядів, може надати перевагу непримітному одягові або сидіти вдома. Ті, в кого є сила, можуть впливати на інших, ставлячи за приклад власну наготу чи, навпаки, повністю обволокти себе одягом. Зашаріла скромність привертає увагу до тіла, яке ми несвідомо хотіли продемонструвати, однак мусили ховатися з міркувань доброчесності. Прикриватися одягом лише заради того, щоб слідувати добрим манерам, – міркування хибне. Історія костюма засвідчує, що людство упродовж віків робило нечувані