Читати книгу - "Люди в гніздах"

триктуничок, посварились і розійшлися геть. Формули. Умовні способи. Умовні позначки. Маленькі ситі літери алфавітів для формул. Фізики жартують. У сусідки дзвонить телефон звуком розбитого скла. Всі озираються. І тоді лектор помічає мене та вирішує зробити так, щоб я запам’ятав. Показує рукою на дошку з крейдяним Шредінґеровим котом і декламує: Падав сніг на поріг, живомертвий квантокіт виліпив життя пиріг.

Я навіть не сміюсь, а тихо запам’ятовую і не хочу про це більш нічого розуміти…

[1941 р.]

— Рядовий Коцарев, твою дивізію! — майже байдуже відреагував чоловік у брудно-болотяній формі на повернення вимученого 24-кілометровим маршем Віктора. Він сидів на стільці коло відчиненої бічної кімнатки вокзалу і курив. — А тебе шукали вже, навіть у папери зазирали і вичитали багато цікавого. Ти, виходить, любиш погуляти, а ще, кажуть, грошики малюєш. Не пора у штрафбат? Чи зразу під трибунал, щоб голову собі й людям не морочити? Шуруй у підвал.

З підвалу було видно хіба дурне взуття людей, собак, кішок, коней, кіз і потягів. З підвалу Віктора визволила сестра Рая, котра завбачливо вирішила перевірити, чи не відстане брат від своєї частини і цього разу. З собою не менш завбачливо взяла їжу і випивку. І ось — ешелон на фронт, у війська зв’язку.

— Це майже штрафбат, — заспокоїв свою командирську совість брудно-болотяний і всміхнувся шматком курки, що вже з двадцять хвилин, як прилип і таємно цілував його щоку і губу.

3

 СРСР, РРФСР, Сталінградська обл.

[1943 р.]

Дід Віктор розповідав, як на фронті доводилося повзти з кабелем, потім прикладати його до іншого кабелю і підтримувати зв’язок зубами. В цей час  ішли переговори, доповідалася ситуація, котилися накази. Не знаю, наскільки така система корелює з законами фізики, це хіба квантокіт мав би знати. Але я вірю. Добре, що залізними дідові зуби стали тільки на старість.

Холодне тісто землі довкола Сталінграда замерзало невдовзі після вибухів. Воювати було відверто незручно, що все більше дратувало італійські фашистські частини. І не лише італійцям, а всім народам, які зійшлися на ці степи, всіяна дірками поверхня нагадувала сир, кожному свій, такий, який більше полюбляєш, але вже геть не хочеться їсти.

В одну з таких ям Віктор Коцарев скотився після чергового артилерійського удару. І лишився лежати, коли забрали поранених. А як воскрес, не міг навіть нормально повзти. Лежав серед тіл, намагаючись не дивитися на них уважно. Саме було затишшя. Сита битва тихо відригувала. Сир землі притрушувало сніжком. Санітари-вовки бралися до своєї роботи. Один із них спокійно підійшов до Вікторової ями та уважно подивився на пораненого.

— Іди геть! — тихо запропонував Віктор.

На звук людського голосу прийшло ще двоє вовків. Вони глянули на пацієнта і перезирнулися. Тривав беззвучний консиліум.

Віктор здогадався не кричати «фу!». Спробував дотягтись до зброї і не зміг. Пошукав, чим би хруснути. Не знайшов. Тоді вставив неглибоко пальці в рота — й оглушно засвистів. Вовки зникли, ніби кролики в капелюху. Як бачимо, на війні немає некорисних навичок і вмінь!

— Свистіло.

— Це в голові в тебе свистить.

— Не свисти мені, свистун.

— Іди сам дивися, я тут побуду.

— Боягуз.

Коли над краєм ями з’явилася одна, а потім дві людські голови, Віктор знову про всяк випадок свиснув. Гірше не буде.

— Нічого собі свистить!

— А ти казав, у голові.

— Талант! Можна сказати, життя йому врятувало це свистіння.

— А я зразу почув.

— Дивися, серед трупів кинули пацана.

Вони витягли Віктора і понесли з собою.

— Оце так сеанс художнього свисту!

Але похоронка вже була написана і відправлена. І хто треба встиг усе передати через лінію фронту. Кульки ртуті посипалися низько під самі ноги матері.

Навіть коли фронт вернувся, ще раз порозкидав усе та пішов на захід, коли прийшов лист, що Вітя живий, просто поранений, а скоро знову стане в ряди, на монументі загиблим фронтовикам Тітчина все одно дописали «Коцарев В. Ю.».

[1945 р.]

Сорок п’ятого він дивився на власне ім’я у табличці й іронічно посміхався. І лишився на все життя солдатом із таблички, який кожного 9 травня сам приходить і віддає шану своїй же пам’яті.

4

 Австрія, Радянська окупаційна зона, м. Відень

— Діду, а якою мовою було легше балакати? Німецькою чи венгерською?

— Мабуть, венгерською.

Ще б пак! У місті Секешфегервар він «мало не одружився». А випивши місцевого молодого домашнього вина, не міг підвестись із-за столу. Вели його під руки два мадяри, котрим, на щастя, воювати вже остогидло. На секешфегерварському вокзалі й тепер, здається, є фреска тих, ну, трохи пізніших, років. Робітники, паровози, солдати. Містом подекуди проїздять уже майже забуті, а колись архетипні для багатьох країн автобуси «Ikarus». І готична каплиця Анни так цілиться, пустуючи, в хмари, так крючить свою троянду, так пускає хвилі фактурою каміння, немовби й не пригадає вже ані гарячки турецької облоги, ані шквалу Балатонської операції, ані того, як вабила своїми таємничими дверима діда Віктора.

— А Відень — як тобі?

— Нас там якось водили в оперу. Велика в них опера, красива. А що мене здивувало: згори люди, як у гньоздах, сидять!

У Відні він підібрав у закинутому магазині листівку. Із галантністю воїна-вже-без-кількох-хвилин-переможця зняв із неї шубу пилюки. Всередині білої рамки, схожої на задовгий, але чистий ніготь, стояла вбрана у досить буденну сукню рудувата киця, а їй на вухо