Читати книгу - "І будуть люди"

небу, і зірки сиплються з-під його твердих копит, наче іскри, падають, гаснуть у холодній траві, а мачуха шепоче йому на вухо: «Ото наші діти». — «Діти? — дивується Оксен. — Які ж це діти, коли це — зірки!» — «Ні, діти, — твердить мачуха. — Хіба ти не знаєш, що я — Божа мати і прийшла у вашу сім’ю, щоб спасти вас од гріха?» — «А я ж тоді хто?» — питає розгублено Оксен, але мачуха вже нічого не каже йому, тільки тихенько сміється на вухо і все міцніше обіймає його, аж йому стає важко дихати... А часом насниться таке, що Оксен не знав, куди й подітися, коли другого дня згадував отой сон.

Та не тільки Оксена відвідували оті сни. В останній час став він помічати, що й Василь щось ховає очі, паленіє і губиться, зустрічаючись з мачухою.

Не минуло це, мабуть, і батькового ока. Він усе частіше супився, зустрічаючи Василя, проводжав його важким вовчим поглядом.

Став ревнувати дружину. Якось прийшов пізньої ночі (затримався на сходці), постукав у двері. Оксен і Василь, що ночували на другій половині, не почули того стукоту: весь день вони орали і як полягали, так і поснули — хоч за ноги витягуй. Дід спав мертвим сном на печі — тонко висюркував носом. Мачуха теж розіспалася, зморена пізнім вештанням біля печі. Тоді Свирид, враз пропалений підозрою, плечем висадив двері, заскочив до хати, став коло одвірка, щоб ніхто не прошмигнув мимо, кресонув-сипнув колючими, злими іскрами на трут. При кожному вдарі кресала об кремінь вилітав снопик вогню, вихоплював з темряви невпізнанно хиже обличчя Свирида з загостреним, видовженим, як у нечистої сили, носом. І мачуха, що прокинулася від грюкоту, забилася, перелякана на смерть, аж у куток, зібрала на грудях розстебнуту сорочку.

— Ой, хто то?!

— Дай вогню!

Тільки зараз — по голосу — пізнала вона чоловіка. Тремтячи всім тілом, зсунулася із постелі, намацала сірники, засвітила лампу.

— Боже, що сталося?

— Чого не відчиняла?

— Я не чула.

— Не чула?

Свирид підозріло обмацав очима всі закутки, навіть заглянув під піл, важко пройшов через сіни в другу кімнату. Посвітив на скутих сном хлопців, постояв, прислухаючись, як вони дихають, заспокоєний, повернувся до жінки.

— Ти куди? — спитала вона, помітивши, шо він збирається з хати.

— Двері навішу, — буркнув зніяковіло Свирид. — Такі негожі завіси — тільки торкнув, так і зіскочили.

Потім уже, роздягаючись, сказав дружині, що ображено схлипувала в темряві:

— Ти от що... плач не плач, а застану із ким — уб’ю обох: тебе, і його! Так і знай!

Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неї: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквітати сади, вона втекла з Василем, захопивши із собою Олесю.

Серед ночі проснувся Оксен від того, що хтось товк його в боки. Схопився, очманіло поводячи очима, — білою маною над ним стояв батько.

— Де Василь?

Не діждавшись синової відповіді, Свирид швиргонув на долівку Василеву ковдру, шваркнув її щосили ногою, вибіг із хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услід за батьком: похололим серцем відчув — сталася біда!

Свирид уже метався під стайнею: зривав із дверей замок, аж стогнало залізо. Замок застряв дужкою в скобі, ніяк не хотів піддаватися — Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув — разом із м’ясом видер скобу з товстої соснової дошки. Крикнув до сина, немов на пожежу:

— Викочуй воза!

Поки Оксен, ухопившись за голоблі, викочував з возівні воза, Свирид вивів жеребця, викинув услід збрую. Відчувши волю, буланий задер догори голову, заіржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком — буланий так і присів на задні ноги, схропнув перелякано, — став заводити поміж голоблі.

— Тату, куди?

— Сідай!

Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорніла відчиненими дверима, тільки одне вікно, те, що на татовій половині, запливало червоною кров’ю. «Щось сталося з мачухою», — подумав Оксен, і лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок між тим, що нема Василя, і лютою поведінкою батька.

Кінь з місця рвонув учвал — вони вилетіли в степову місячну ніч. Розставивши широко ноги, батько шмагав жеребця, і стрічний вітер рвав на татові сорочку, віддирав від спини, надимаючи тугим міхуром, тіпав розкуйовджене волосся, свистів у вухах. Сполохані грюкотом, розбігалися перед ними побілені місячним сяйвом лани, пригиналися молоденькими хлібами, а густа тінь чорним псом гналася за возом, хапала зубами колеса, миготливі шпиці, падала в куряву і знову мчала за ними, безшумно й люто. Тримаючись руками за дошки, щоб не випасти, Оксен глянув угору: місяць теж мчав наввипередки з ними, підминаючи під себе хмарини, а зорі розпорскувалися в усі боки, як перелякані птахи. І був той місяць такий же мовчазний та страшний, як і батько.

Наздогнали втікачів аж на десятій версті по дорозі на Хоролівку. Обминувши їх на повному галопі, Свирид круто розвернув воза, аж колеса відірвалися від землі, збив назад засапаного коня — загородив їм дорогу. Впізнавши їх, Василь віддав мачусі сонну дівчинку, яку ніс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю.

Свирид пожбурив на дно воза віжки й батіг, важко зліз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду. Оксен почав був і собі злазити з воза, але батько люто гримнув:

— Сиди!.. Я сам!.. — ведмедем посунув на свого кривдника. — Отак ти мені, гнидо, за мій хліб-сіль заплатив?.. Так за добро моє віддячив?.. — спитав грізно батько, впритул підходячи до наймита.

— За ваше добро я мозолями платив! — дзвінко й безстрашно відповів йому Василь. — А що ваша жінка пішла зо мною, так на те її добра воля.

Батько захрипів так, наче його вдарили в самісіньке серце, замахнувся на Василя кулаком.

Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи соснові колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж іскри летіли з очей, цілили один одному в обличчя, в душу, в серце. Нелегко було Василеві устояти проти ведмежої сили Свирида, не раз і не два гнувся він аж до землі від пудового вдару, але відразу ж випрямлявся, як уперта лозина, і все ще стояв — не хотів поступитися жодною п’яддю.

Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха: непорушне сидів і Оксен, хоч у нього аж руки свербіли — кинутись на допомогу батькові. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто дві тіні, здіймалася густа курява із столоченої дороги, огортала хазяїна й наймита їдким туманом, а вони все билися й билися, і вже починало здаватись, що кінця-краю не буде цій бійці: доки стоятиме земля, доки світитиме сонце й ходитиме місяць у небі, вони сходитимуться щоночі на смертний свій герць, люті й німі в нещадному гніві.

Та ось Василь став поступатися. Все частіше бив він наосліп, зі стогоном втягуючи повітря в потовчені груди, а хазяїн гупав та гупав, вимолочував із нього силу, як зернини з снопа, — і повалився Василь обличчям у порох, хоче встати — не може, і вже товче його, б’є його в ребра важкий чавунний чоботище!

— Гах!.. Гах!.. Гах!.. — вихекує із себе Свирид нерозтрачену