Читати книгу - "Джейн Ейр"

одна дівчинка; проходячи, вона звела на мене очі. Яким чарівним вони світилися блиском! Як дивно проймало мене їхнє променисте тепло! Як мені одразу полегшало на серці! Так, наче мученик або герой, пройшовши повз рабиню чи приречену жертву, додав їй сили. Я стримала ридання, підвела голову й твердо стала на стільці. Елен Бернс (то була вона) спитала щось по роботі у міс Сміт, дістала догану за таке недоладне запитання і вернулася на своє місце; проходячи повз мене, вона знов усміхнулась. Що то була за усмішка! Я й досі її пам'ятаю: в тій усмішці світився тонкий розум, справжня мужність, вона пом'якшила різкі риси Елен, її худе личко, запалі сірі очі засвітилися ангельською добротою. А на рукаві у Елен Берне саме красувалась «пов'язка нечепури»; десь із годину тому я чула, як міс Скетчерд казала їй, що завтра вона сидітиме на хлібі з водою, бо неохайно переписала завдання. Така вже недосконала людська природа! Плями є навіть на сонці, але очі таких людей, як міс Скетчерд, здатні помічати тільки дрібні вади і не бачать яскравого сяйва світил.

РОЗДІЛ VIII

Ще не минуло півгодини, як вибило п'яту; уроки скінчились, і всі пішли до їдальні. Тоді я насмілилася злізти зі стільця. В класі вже було поночі; я забилась у куток і сіла долі. Чари, що додали мені духу, почали розвіюватись, сили покинули мене, і незабаром мене охопила така болюча журба, що я впала долілиць на підлогу й заридала. Елен Берне зі мною не було, ніщо вже мене не підбадьорювало, полишена на саму себе, я впала в розпач, і мої сльози рясно зросили підлогу. А я ж так старалася добре поводитись, хотіла так багато зробити в Ловуді: завести багатьох друзів, здобути прихильність, стати гідною поваги! Я вже домоглася дечого: того-таки ранку мене посадовили в першому ряду; міс Мілер похвалила мене; міс Темпл схвально мені всміхнулась, вона пообіцяла, що вчитиме мене малювати та дозволить відвідувати уроки французької мови, якщо я ще два місяці робитиму такі самі успіхи. Однокласниці були доброзичливі до мене, однолітки ставились як до рівної, і ніхто мене не кривдив. І ось мене знов розчавили, зганьбили. Чи зможу я коли-небудь піднятись? «Ніколи», — подумала я й палко захотіла вмерти. Коли я, судомно схлипуючи, вимовляла це бажання, хтось зайшов у кімнату. Я злякано сіла, але то знов була Елен Бернс — вона переходила довгу порожню кімнату, осяяна відблисками пригаслого каміна. Елен принесла мені кави й хліба.

— Попоїж, — сказала вона, та я відсунула і хліб, і каву: мені здавалося, що я захлинусь першим ковтком або вдавлюсь першим шматком. Елен, мабуть, дивилась на мене з подивом: я даремно намагалась опанувати себе і все ще голосно плакала. Вона сіла долі коло мене, обхопивши коліна руками й поклавши на них голову; в такій позі вона просиділа довгенько, мовчазна, неначе закам'яніла. Я озвалася перша:

— Елен, нащо ти сидиш з дівчиною, яку всі вважають за брехуху?

— Всі, Джейн? Таж тільки вісімдесят чоловік чули, як тебе так назвали, а на світі сотні мільйонів людей.

— Що мені мільйони? Досить і того, що мене зневажають ті вісімдесят, яких я знаю.

— Джейн, ти помиляєшся: мабуть, ніхто в школі не зневажає тебе і не почуває до тебе неприязні; навпаки, я впевнена, що багато хто дуже тебе жаліє.

— Як можуть вони мене жаліти після того, що сказав містер Броклґерст?

— Містер Броклґерст не Бог, він навіть не видатна, всіма шанована людина. Тут його ніхто не любить, та він і не заслужив нічим нашої любові. Якби він поводився з тобою дуже ласкаво, як із своєю улюбленицею, отоді б ти нажила собі багато відвертих і таємних ворогів, а так більшість дівчат, напевно, співчувають тобі і тільки бояться це виявляти. Може, вчительки й учениці будуть кілька днів поводитися з тобою холодно, та в душі вони прихильні до тебе, і якщо ти й надалі не робитимеш нічого поганого, то вони почнуть ставитися до тебе тим краще, чим довше приховували свої почуття. Та й потім, Джейн... — додала вона й замовкла.

— Що, Елен? — спитала я, взявши її за руку. Вона ніжно потерла мої пальці, ніби зігріваючи їх, і провадила далі:

— Хай навіть весь світ тебе ненавидить і має за лиху дівчину, але якщо в тебе чисте сумління і ти не почуваєш себе винною, ти завжди знайдеш собі друзів.

— Так, я знаю, що я не винна, але ж цього замало. Якщо ніхто не любить мене, то мені краще вмерти. Я не хочу жити, якщо всі будуть ненавидіти й цуратися мене. Повір, Елен, щоб заслужити справжню любов — твою, міс Темпл чи якоїсь іншої людини, яку я щиро люблю, я готова на все: хай мені зламають руку, хай мене заколе бик, хай хвицне в груди коняка...

— Стривай, Джейн! Для тебе занадто багато важить любов людей. Ти занадто палка і вразлива. Всевишній, що створив твоє тіло і вдмухнув у нього життя, дав тобі міцнішу опору, ніж твоє кволе «я» чи такі ж, як і ти, кволі створіння. Крім нашої землі й роду людського, ще існує невидимий світ-царство духів; цей світ довкола нас, він усюди, і духи стежать за нами, бо їм доручено нас охороняти, і хоч би ми вмирали в ганьбі й муках, хоч би зневага обступала нас з усіх боків, ненависть гнітила б нас, ангели бачать наші страждання, вони скажуть, що ми не винні (якщо ми справді не винні, як ось ти; я певна: обвинувачення, яке тут виголосив містер Броклґерст, звела на тебе місіс Рід; твої палкі очі й ясне чоло свідчать, що в тебе щира натура). Господь тільки чекає, поки душа відокремиться від тіла, щоб сповна винагородити нас за все. Чому ж ми маємо тужити, якщо життя таке коротке, а смерть є певним шляхом до щастя й утіхи?

Я перестала плакати. Елен мене заспокоїла, та до спокою, який вона навіяла мені, домішувався невимовний смуток. Поки вона говорила, мене гризла якась незрозуміла скорбота, а коли, замовкнувши, вона задихала прискорено й коротко закашлялась, я вмить забула про свої жалі, і мене охопила невиразна тривога за неї.

Поклавши голову на плече Елен, я обняла її, вона пригорнулась до мене, й ми сиділи мовчки. Та ми просиділи отак недовго, бо до кімнати хтось зайшов. Вітер розігнав