Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

гралися на хіднику діти, силуетно чіткі, мов витяті з чорного паперу (лиш білі кросовки поблимували в смерку, слабо вкрученими лампочками), на передньому плані з заворожливою, здавалось, рипучою, як у дерева, труднозгинністю порпалася в сміттєвих баках закутушкана на качан бабця в плетеній шапочці, дуже повільно, як при зйомці рапідом, проїхала вулицею темна «мазда» з палаючими рисячо-розкосими фарами, і стоячи в вікні в своєму так і не скинутому плащі, себе теж бачачи ніби збоку — вписаною в цю спроквола, мов через силу, а все ж триваючу далі картину, — я раптом так само пронизливо-ясно побачила, що Влади в цьому часі вже нема, — нас із нею розносило, самим його необорним, тої миті так намацально-фізично відчутним плином, який не питаючись сліпо тяг із собою — вже тільки мене, а Влада лишилася в дні вчорашньому, відколовшись, як на крижині, і в ширеній межи нами розколині вже булькотіло, стрімголов заповняючи її навалою нових кінокадрів, життя без неї. Я бачила, що це вже сунеться потік, якого я їй ніколи не розкажу, — бо досі, від найпершої хвилини, і з Вадимом, і взагалі цілий час іще подумки була адресувалася до неї, з нею ділилася своїм потрясінням — нащо ж ти поїхала сама, Владусю, — випоминала їй, заднім числом, всі незліченні дрібні застереження, і навіть несвідомо розважала й заспокоювала — її-таки, і приїхала сюди також не до Вадима — до неї, спитатися: чи тобі було з ним добре? — а тимчасом усе це було вже як говорення в слухавку відімкненого телефона, і тому все, що мені залишається, — то покласти слухавку і без спротиву дати цьому страшному, повільному, незворотному плинові нести себе далі вперед — без неї.

Я зрозуміла, що Влада померла — а я зостаюся жити.

Потім, коли Вадим повернувся до кімнати й ми знову говорили — коньяк таки подіяв, і його прорвало на спогади, безладно й безперебійно, — я вперше мовила про Владу: «вона була», — і сама зчудувалась, як легко воно мені пішло: відтепер і назавше — в минулому часі…

Ось це й мусить бути та точка «x», початок нового відліку, звідки відкладаються й біжать у невідомість нові осі координат, — час продовжує наростати на тобі, як вапно на кістках, і помалу-малу, від частого вживання вже в цьому новому, без небіжчика, часі, гояться, затягуючись непрозорою шкіркою, зранені його присутністю речі і місця: перехрестя на Печерську коло кіностудії, де Влада колись наздогнала мене своїм жовтим «жучком», пригальмувавши й вистромивши з вікна розчіхрану ясно-пшеничну голову («Дарино!»), — бувши перейденим кільканадцять разів, злущує з себе її образ і перестає щеміти, роблячись перехрестям, як усяке інше; вікна її квартири, що в них світло я впізнавала здалеку, — тільки-но вийшовши з метро й приспішуючи ходу, в радісному напередсмакуванні наших кухонних посиденьок, коли вона вкладе Катрусю, — стали спершу темними вікнами покинутого дому, а згодом і взагалі згубилися в ряду інших вікон, мов затерлися в натовпі, і в черговий раз там проходячи, я котрогось дня піймала себе на тому, що не можу з певністю сказати, чи вони починалися другим, чи третім від крайнього балкону справа, — задерши голову, стояла на хіднику враженим слупом, як Лотова жона, й тупо вираховувала, пригадуючи розташування кімнат у квартирі, в голові крутилося з «Гамлета»: а ще ж нема й двох годин, як помер мій батько, — ні, тому вже двічі два місяці, мій принце… (А якщо й двічі два роки, то що, легше?..) Вигрібаючи якось старі листи, в марному намаганні протистояти наростаючому в домі паперовому хаосу, я натрапила на конверт, що вдарив по очах, наче сніп різкого світла, самим лише голим упізнаванням: цей почерк був мені колись дорогий! — і тільки вчитавшись у зворотню адресу, упритомнила собі, що почерк належав Владі: та невже ж і справді пам'ятається не людина, а налиплі на неї наші власні почуття, і втрата тим і болить, що змушує довго й безпорадно хапатися ними за порожнечу, наче силоміць відірваними мацаками?.. Справді «меморіальними» зберігались хіба що місця неторкані, незаплямлені жодними наступними враженнями, — як лавочка на Прорізній, під колишньою «Ямою», де ми восени 1990-го ошпарювали собі піднебіння «подвійними половинками» із радянських чашок з поодбиваними (щоб не вкрали!) вухами, а внизу, за Поштамтом, рокотав людським морем ще-не-перейменований Майдан: гул, вибухаючи нападами, одбивався од мурів, землетрусним дрожем стрясаючи шибки по спустілому місту аж до Євбазу й страйкуючих тролейбусних депо, — порожні, з поспущуваними з дротів вусами тролейбуси вишикувалися на Хрещатику в два ряди вже немов наготованою барикадою, довкола нас жахтіло грозовим, пороховим повітрям, тим повітрям масових заворушень, що завжди вивільняється на розламах епох, як підземний газ при геологічній катастрофі, повітрям, що само тебе несе, по якому можна ступати, бігти, кричати, не чуючи власного крику, — нам обом горіли обвітрені за день стояння на площі губи, ми курили ними одну цигарку на двох, обпікаючись винесеними надвір «подвійними половинками», і Влада, мов прорвавшись за багато років мовчання, говорила й говорила, без упину — про своє розлучення, про те, що так не може тривати далі, що життя має змінитися, ось тепер нарешті початись по-справжньому, «в нас не було молодости, Дарино», — сказала вона, маючи на думці студентів на площі, що вже лежали там не підводячись, горілиць, віч-на-віч із небом, вихудлі до серафічної прозорости рис, кротко біліючи своїми смертницькими пов'язками з написом «Я голодую», і ми їм заздрили, бо, на відміну від них, «в нас не було молодости», — вирок, який вразив мене тоді в саме серце своєю брутальною правдою, у Влади взагалі була дивно, як на благополучну радянську дівчинку, розвинена нещадна ясність бачення й називання: я почувала те саме, що й вона, але завжди ніби на крок відстаючи від неї в здатності свої почування впізнати й виразити. (Щойно в ті хвилини, коли я її слухала, мене вперше кольнула думка, в якій доти не зважувалась собі зізнатись: що мій шлюб так само затхнувсь, як і її, і треба зібратись на духові розірвати його вчасно, як відтяти хірургічним ножем, поки не почалось обопільне душевне загноєння…) Все злилося було в якийсь суцільний гігантський, рухомий клубок, наші життя на очах розпадались, як розпадалась епоха, і, промлинкованими на тверді неподільні частинки, втягувалися кудись на безбач у темний вир збуреної історії (ми-бо обидві виходили свого часу за благополучних радянських хлопчиків, гарних і чемних, спершу студентів, відтак аспірантів, і тільки коли час заламався, з'ясувалося, що благополучні радянські хлопчики, гарні й чемні, нічого так не бояться,