Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— Авжеж… Ще й дві жж… жінки. А я ч… чо… ч… чоловік, — бурмотів воротар. — А т… ти — ч… чудова… л… л… лю… людина. І дай я т… те… бе п… поцілую, хоч ти й п… падлюка, як усі м… мулли і святенники…

— Ну, то й вип'ємо за нашу щиру дружбу, — подав йому нову чарку сеїд. І воротар давився жагучою рідиною і говорив, втрачаючи рівновагу.

— А в… всіх… в… ваших м… мулл та… сс… се… їдів т… треба геть повидушувати, бо ссуть в… вони нашу кров… Аркан на шию, т… та у море… У мор… ре…

Один сеїд був тверезий. Пересипаючи свої слова ім'ям аллаха і пророка його, сурами з корана і різними реченнями, наливав він нові чарки, і бурдюк його ставав плоский і зморщений, наче подушка, з якої вибрано три чверті пуху.

Син чабан а звалився на мату і спав, уткнувшись носом у чиїсь ноги. Старіший воротар очманілими очима дивився в одну точку і мимрив щось невиразне.

— Лягай, сину мій. Ти втомився. Я повартую за тебе, бо наказує нам аллах дати спочити знесиленому, — умовляв його сеїд, — а перед тим випий ще чарочку, щоб приснились тобі райські гурії[88] і плоди дерева гільлюн, що приносять нам щастя і забуття.

Воротар уперто хитав головою.

— Не хочеш, сину? Ну, так я допоможу тобі, - сказав сеїд, опускаючись поруч із ним на міндер.

І раптом спритним pyxoм встромив йому під лопатку кинджал.

Воротар впав не писнувши. Щось булькало і хрипіло у нього в горлі, скипало на губах кривавою піною: старий сеїд влучив просто в серце.

Тоді, забувши свою поважність, він скочив з міндера і почав в'язати п'яних воротарів.

— Підете тепер пити горілку до нас на хутори, — бурчав він, затикаючи їм ганчірками рот і скручуючи руки за спину. — Ну й мороки було з вами, бісові татарюги! Всі кишки мені повимотували.

І наче у відповідь йому, заспівав півень за каффськими мурами. Сеїд схопив ключі, вийшов з чатівні і крикнув пугачем. І знов заспівав півень по той бік зубчастого муру.

— Слава тобі, господи! Якраз встиг, — зітхнув він і кинувся до брами.

— Тремтячими від хвилювання руками встромив він ключ у замок і навалився на нього всією силою, але чи то старечі руки були надто слабі, чи то він хвилювався — не піддавався замок. Сеїд озирнувся. Помітив якийсь ціпок, схопив його, встромив у кільце ключа і крутнув. Грюкнув важкий засув, але розчинити ворота наставало сили.

— Та допоможіть з того боку, панове! Бачите, сам не здужаю, — крикнув він, захекавшись.

Чиїсь міцні плечі навалилися знадвору, і брязкаючи і риплячи на всі голоси, розчинилася міська брама. На порозі стояли Свиридович, Танцюра, Корж і кільканадцять козаків.

— Ну як? — спитав Свиридович.

— Сплять, як ведмеді під різдво, — підморгнув сеїд і скинув чалму. — Усіх звалила бісова горілка. Не писнули.

— А панна Настя?

- Є наша ясочка. Сидить в беглер-бейовому палаці, чекає не дочекається нашого батька. Вже коли старий Карпо узявся когось розшукати, — то хай це буде піщинка на морському дні — відшукає її старий кобзар, — задоволено казав Карпо. — Бо, — додав він повільно і урочисто тоном східного пророка, — бачить він думки і наміри смертних, осяяний мудрістю аллаха і пророка його, як ви усі бачите валуни і дрібну жорству крізь хвилі морські.

Старшина мимоволі розреготалася, але думати було ніколи.

— А як біля інших воріт? — спитав Свиридович, розглядаючи при світлі каганця баранячу лопатку з планом Каффи.

— Біля морських воріт циганка Кайтмаза підсипала воротарям сонного зілля і має теж відчинити ворота. Вона не зрадить: за п'ять золотих продасть вона батька з матір'ю, а я відрахував їй повну жменю. Ось біля докової брами не пощастило. Мене мало не схопили там яничари, а інші ворота доведеться брати зсередини.

— Рушаймо, панове, — обернувся на підборах Свиридович. — Веди нас, Карпо.

Братський канун

Жарко і тісно у братському домі. Плавають у хмарах тютюнового диму розпалені обличчя, вилискують спітнілі чола і червоніють потилиці й голови, іноді голені по-запорозькому, іноді стрижені під мисочку. Чорні, руді і сиві, як кужіль, оселедці уперто лізуть у вічі. Братчики нетерпляче відкидають їх за вухо і знов тягнуться до соковитих скибок вареного та печені, до чарок, келихів і глиняних кухлів, облямованих білими шапками іскрявої піни. Пиво, заправлене імбиром і різними прянощами, вийшло напрочуд смачне. Удався й мед і міцна, пінява горілка.

Канун розпочався о другій годині, після довгої святкової відправи і освячення меду і пива. Перепечайниці і братчикові жінки з пахолками і підмайстрами оздобили й прибрали братський будинок зіллям, квітчастими рушниками і здобутими у Криму іджіарами. Два дні варили і смажили рибу і дробину, дичину і поросят, кололи свині, начиняли ковбаси і ковбики, місили пироги й книші, пампушки, коржі та вареники. Не шкодували братчики для першого кануну кращого припасу з своїх льохів, крамниць, борошенниць, куренів, ком'яг та уходів.

І вдався канун на славу.

Несуть без утоми блюда і підноси різьбленого дерева з горами пирогів, залізні листи з смаженими телятами, ягнятами й поросятами, ваганки свинячого холодцю, заллятих осетрів, коропів та щук з вищереними на гостей огидними зубастими мордами. На столах парують казани каші, зеленіють миски огірків та квашеної капусти, вареників і сметани, вилискують глеки пінявої оковитої, а пиво і мед наточують просто з барил, розташованих на козлах вздовж стін.

Канун у розпалі. Надходять запізнілі братчики й гості. Їм дають місце і знову допадаються до їжі. Всі знають один одного, тільки чужоземців-купців, приїжджих шляхтичів тa запорожців у кармазинах розглядають з цікавістю, але вмить забувають про них і напружено працюють щелепами.

За передостаннім столом, серед бідніших майстрів, сидить Причепа, розстебнувши на грудях новий жупан. Волохаті груди його світять крізь розпірку сорочки, кострубаті брови насуплені. З люттю гризе він смажену індичку і так хрумкає, ніби бажає помститися на ній за всі образи. А образа велика й глибока. Причепа відчував себе героєм. Він тиждень не спав, працював у броварні, і ось тепер, крім розпочатих барил, стоять і дошумовують у льохах цілих двадцять барил пива і стільки ж горілки і меду. Повів він братчиків подивитися на запас, а ті, замість подякувати, промимрили щось крізь зуби і мовчки вийшли з льоху. І на кануні дивляться повз нього, наче перед ними не цехмістер