Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

— Досить, Еміліє. Ім’я дуже підходяще, — сказала Кирпа, скоса позираючи на брата Буратіно, — ти маєш рацію. Краще ім’я і не вигадати.

Всі погодилися, що так воно і є і що Емілія — краща «вигадниця імен» у всьому домі.

— В такому разі… — почала Емілія.

— Я знаю, — урвала Кирпа, — ти хочеш, щоб тітонька Настасія зразу ж дала тобі шпильку, яку ти у неї випросила.

Стара негритянка сумно зітхнула і витягнула шпильку з свого фартуха.

— Бери, розбійнице… І до чого ж ти розбійниця стала, жах! Колись попросиш окуляри і зуби донни Бенти, господи, помилуй нас!..

Емілія заплескала в долоні і побігла показати шпильку своєму улюбленцеві — безхвостому коникові. А втім, коник тепер тільки так звався «безхвостим», а взагалі у нього вже був шикарний хвіст з півнячого пір’я… Емілія дуже його любила і цілий день з ним гралася в схованки, в коники, у квача… І все ж на серці в Емілії було неспокійно: вона боялася, що обман зрештою буде розкрито і Педріньйо відбере коника.

Єдиний спосіб запобігти цьому нещастю — це оживити Уяви Собі. Але дерев’яний чоловічок уперто не бажав оживати. Педріньйо, за порадою вченого графа, три дні поспіль на нього дмухав, аж щоки заболіли, і надаремно. Емілія теж старалася зарадити лиху: вона якось підійшла до Уяви Собі, коли поруч нікого не було, і сказала йому:

— Оживай, дурненький! Я тобі кажу, краще оживи, а то Педріньйо тебе викине. Ну, хочеш, я тобі подарую свій червоний фартух з кишенькою? Хочеш?

Але Уяви Собі залишався холодний і байдужий. Ні погрози, ні обіцянки — ніщо не могло вивести його з цієї тупої байдужості…

Одного чудового дня у Педріньйо урвався терпець:

— Годі! Годі! У мене скоро лице розпухне від цього дуття, а ти хоч би писнув, опудало нещасне! Йди ти до дідька! — і, схопивши дерев’яного чоловічка за ногу, жбурнув його на шафу.

Емілія бачила цю сцену і зрозуміла, що починаються ускладнення… І насправді, ввечері того ж дня Педріньйо запитав у неї:

— Де кінь?

Емілія вся напружилась, як воїн, готовий до битви:

— А тобі яке діло?! — Це був відвертий виклик.

— Давай сюди мого коня! — грізно сказав Педріньйо, і лице у нього стало, як у Синьої Бороди.

— З «твоїм» конем я, вибач, не знайома, а до «мого», кажу, тобі діла нема.

— Я обіцяв коня, коли виявиться, що твоя вигадка геніальна, а з неї нічого не вийшло. Отож неси коня.

— Не принесу!

Педріньйо скипів. Він назвав її кажаном (ну чи ж є гірша образа) і ляснув кілька разів куди слід.

О! Що тут скоїлося! Емілія закричала: «Рятуйте! Синя Борода хоче мене убити!» — і так заревла, що всі збіглися, гадаючи, що сталось якесь нещастя.

— Цей Синюща Бородище мене побив і обізвав кажаном! — плакала Емілія.

Всі були на боці Емілії, навіть донна Бента:

— Такий великий хлопчик, справжній мужчина, — і — бити маленьку ганчір’яну ляльку! Ну де це видано? Якщо ти так поводитимешся, я відвезу тебе у дитячий будинок, чуєш?

Педріньйо надувся й замовк, а Емілія, почуваючи себе переможницею, пішла до свого коника і довго шепотіла йому щось на вухо.

Через деякий час противники випадково зіткнулися, і Педріньйо сказав:

— Ну, ти за це поплатишся, негіднице!

— Людожер!

— Кажан!..

— Краще не повторюй, а то я як закричу, то бабуся зразу відправить тебе в дитячий будинок.

Педріньйо подумав, що вона і справді здатна кричати, і пішов надвір, дуже лихий, не знаючи, чим би зайнятись, щоб заспокоїтися. Спочатку хотів іти на рибалку, та потім передумав і, завдавши на плече свою сокиру, пішов до лісу. Найкраще в лісі… Скільки різних, несхожих одне на одне дерев у бразільському лісі! Поглянеш на цю красу — і весь твій гнів десь дінеться! Педріньйо поблукав у лісі півгодини і вже повертався додому, коли раптом натрапив біля дороги, за будинком, на розмовну колоду. Цікаво, чи застогне вона знову, чи ні? Або, може, скаже, чому Уяви Собі мовчить так уперто… Педріньйо змахнув сокирою і прислухався. Ні звуку. Ударив знову — колода мовчала, мов убита… Ще раз, і ще, і ще — навіть не писне!..

«Та як це може бути? — подумав хлопчик. — Якщо вона тепер мовчить, то чому ж тоді стогнала? Тут щось нечисте…»

Він кілька разів обійшов круг колоди, уважно її вивчаючи. Ага, ось дупло якесь… Він зазирнув у дупло і знайшов там дуже дивний предмет, що нагадував бриль з крисами. Він витягнув зігнутим сучком той предмет, і — от чудасія! — це справді був капелюх, та ще й графів капелюх!

— Ух! — вигукнув Педріньйо похнюпившись. — Я ж казав, що тут діло нечисте… У дуплі був граф, це ясно. Але навіщо? Дивно… Зрештою, нічого дивного: це ж він і стогнав, а зовсім не колода. То ж то мені здалося, що голос був схожий на графів. Але навіщо він це зробив? Яка йому користь обдурювати мене? А-а, я знаю! Це Емілія його підмовила. Вона боялася, що я у неї коника заберу, ось і змовилися з цим ученим. Теж мені вчений! Йолоп! А я ж дурний, розставили мені, бісенята, пастку, а я й спіймався…

Педріньйо був скоріш розгублений, ніж ображений. Подумати тільки: він найхоробріший хлопчик у всій окрузі та й книжок читав більше, ніж його товариші,— а раптом якась ганчір’яна лялька і якийсь кукурудзяний граф його кругом пальця обкрутили! Як вам це?

— Я цього так не залишу! — сказав він голосно. — Я їх виведу на слизьке!

Розділ шостий

Чудеса

Поки там, біля дороги, Педріньйо обдумував план помсти підступній ляльці, Кирпа вирішила прогулятися в садку: вона часто гуляла там погожими літніми вечорами, і завжди з своєю маленькою подругою. Сьогодні, однак, Емілія чогось завередувала.

— Сьогодні я не можу, — сказала вона: — Я даю уроки коникові, бідолаха навіть абетки не знає, зовсім неписьменний, жах!

Кирпа не любила гуляти сама і почала шукати собі компанію. Але нікого поблизу не було. Єдиний, хто потрапив їй на очі, коли вона сумно обвела поглядом кімнату, був злощасний брат Буратіно, якого Педріньйо спересердя жбурнув на шафу.

— Сердешний! — зітхнула Кирпа. — Через те, що він такий виродок і неживий зовсім, то ніхто з ним не грається. Візьму його погуляти. Може, річкове повітря буде йому корисне для здоров’я.

І, скинувши недоладного чоловічка мітлою з шафи, Кирпа підхопила його за скорчене рученятко і пішла з ним у садок, до берега струмка,