Читати книгу - "Далекий простір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не знаю, Габре. Ви трохи інший.
– У чому?
– Ви це краще за мене знаєте.
Габр зняв руку з її плеча, повільно підвівся. Ватра вже догоряла.
– Я покладу в попіл картоплю.
– Покладіть.
Він розгріб палкою попіл, дістав із кишень і поклав туди п’ять картоплин і закидав знову золою.
– Ніє, я маю вам зізнатися, – сказав він, не підходячи до неї, опершись на стовбур мокрого дерева. – Мене не встигли засліпити. Я бачу. Я бачу світ.
– Я знаю, – сказала Нія.
Iз збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Пістолет життя. Хтось натиснув на курок – і я вилетів у цей світ, таким собі чотирикілограмовим тільцем плюхнувся у країну світла і повітря. Помчав, розсікаючи ще лисим тім’ячком простір і час, дорослішаючи на льоту. Хтось натиснув на курок – і я влетів у це дивне життя білою радістю для людей, для тата і мами, потім – для багатьох і багатьох. До крові розбиваючи цих і цих, весь у своїй і в їхній крові, кричачи від болю, від горя і радості, змішуючись із кров’ю світу.
О, любіть мене! Який налетів на вас, який розбив вас, який робив боляче собі і вам. О, я не винен, я, який летить що є духу, збиваючи обличчя та обличчя, який ридає і кричить. Що я можу зробити? Через тридцять, сорок чи дев’яносто років плюхнуся, раптом втративши швидкість, якоюсь висохлою кулькою в розкрите око труни.
Вічність моргне – і немає мене.
Хтось, кажу, натиснув на курок – і я чотирма кілограмчиками, нестямним криком увірвався в це життя, ледве почувши м’якими подушечками п’ят переможний постріл.
Переможний постріл, що так нагадав прощальні залпи.
Хтось, кажу, натиснув на цей курок. О, хто, хто це зробив?
Частина IІ
Мегаполіс
Шум гвинтоплана затих. Тепер Габр мусив іти пішки. Доріг не було, але він не міг заблукати. Вдалині, майже на обрії, височіла темна стіна, що зникала в безкінечності. Її верхня частина ховалася в чомусь незрозумілому, загрозливому, що нависало над землею. Незрозуміле швидко летіло над головою, можна було розібрати окремі клаптики, з яких воно складалося. Де ж величезне, кругле?
Габр поспішав до стіни на обрії. Що ближче він підходив, то чіткіше вимальовувалося її порожнисте, каркасне нутро. З суцільної темної плями стіна перетворювалася в нагромадження окремих рівнів і перехресть, в хитросплетіння залізобетону і сталі, в похмурий мертвий лабіринт, якому не було кінця ні ліворуч, ні праворуч, ні згори.
Лабіринт цей не можна було обійти – він загороджував світ. Через нього не можна було пройти, у нього можна було лише увійти і там залишитися. Загубитися навіки. Лабіринт стояв на шляху і був так само незрозумілий, як те, що мчало над головою, як величезне, кругле.
Але Габр знав його назву: це був мегаполіс. Державне Об’єднання. Той світ, у якому він народився, виріс, із якого несподівано випав.
Тепер йому треба було увійти в нього знову. Тепер уже як у щось чуже, нове, страхітливе. Що сталося? Хіба не тут він провів дитинство, юність, не тут закінчив коледж, прим-університет, пізнав першу жінку?.. Це ж був його, Габра, світ. Тут усе знайоме, все його – там, всередині лабіринту… Усередині страшного лабіринту.
Габр спускався в долину, і на мить стіна зникала, захована близькими деревами. Але варто було трохи піднятися на невеликий пагорб – і вона знову з’являлася, з кожним разом усе більш розпізнавана в деталях. Вже було видно тисячі величезних потворних пневмотруб, що стриміли навсібіч, мільйони сталевих балок, мільярди кріпильних колон, виготовлених із надміцних металів. Вони неслися в усі сторони і вгору, переходячи один в одного, перетинаючись, зникаючи у темній глибині нескінченних хитросплетінь.
Ліс рідшав, і Габр, побачивши поле, що просвічувало крізь дерева, прискорив крок. Чому він не міг повернутися в цей світ як у свій? Чому все, що було дорогим, знайомим, стало болючим? Болючим і жалюгідним. Неначе гострим лезом хтось відрізав його від минулого.
Зблизька мегаполіс був іще жахливішим, ніж здалеку. Тепер, коли Габр вийшов у відкрите поле, весь недалекий небокрай займала зникаюча в небі стіна із заліза та бетону. І не було їй кінця. Вже можна було розгледіти, як мелькають на найближчих рівнях магніт-блоки. І звук пневмопоїздів, що розганялися, перемішаний із гулом естакад, уже, хай і приглушений, долітав до вух. Мегаполіс тихо гудів, темний, закриваючи собою весь світ.
Габр нарешті зрозумів, що сталося: він втратив блаженство незнання. Усе його життя, як і життя мільйонів, що перебували там у своєму щасті і дотепер, минало в затишку незнання. Жахливий зворотній бік життя, який він бачить зараз, – саме він і вбив, вбиває своєю істинністю рай минулого забуття.
Гвинтоплани, що нагадували розкручені навколо осі точки, проносилися то тут то там, на різних рівнях мегаполіса, прямуючи відповідно до заданого маршруту. Їхнє дзижчання ставало дедалі більш виразним. І ще щось брязкало всередині мегаполіса, неначе працювали величезні залізні важелі. Звідси,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Далекий простір», після закриття браузера.