Читати книгу - "Гостi на мітлi"

Зненацька все навколо затремтіло і щезло. Перед Танею стояв Аристарх.

— Випий оце, — сказав він і простягнув дівчинці кухля. — Випий — і все забудеш. А тепер пішли. На тебе чекають.

Так що невідомо, чим би це все закінчилося для Тані, коли б їй на допомогу не прийшли Василь із Степаном.

Але Таня про це нічого вже не пам'ятала. Тому вона повторила:

— Так, я спала.

— І ні з ким не воювала? — запитав Василь і знову засунув руку в торбинку з черешнями. — А може, ти втікала від когось?

— Ні, — сказала Таня. — Я не воювала і не втікала.

— Ну і ну, — розчаровано промовив Василь. — Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її місці помер з нудьги!

Коли по совісті, Степан теж не дуже повірив її словам. Проте ні про що не розпитував. Лише час від часу уважно поглядав на дівчинку. Щось загадкове появилося в її обличчі. Зрештою, це можна було якось пояснити: два дні, проведені у баби-яги, мабуть, безслідно не проходять.

— Може, ти щось приховуєш від нас? — знову взявся Василь за розпитування. — Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайні люди не повірять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре відомо, на що здатна ця зла бабушенція.

Таня заперечливо похитала головою.

— Нічого зі мною не трапилося. Хоча… може, й трапилося. Раніше я думала, ніби Ядвіга Олізарівна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсім так. Я думаю, що вона тільки прикидається злою.

Василь здивовано втупився очима в дівчинку.

— Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє віддавали! І за кого, питається?

І обурений Василь вистрелив кісточкою у напрямку чергового шурхотіння.

— Ой! — зненацька вихопилося у Тані.

З кущів вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грізний і рішучий, що хлопців, мов струмом, підкинуло з землі.

Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг — чорна кошлата торпеда збила його з ніг.

АРИСТАРХ

— Це тобі за льох! — зашипів Аристарх, стаючи Василеві на груди. — Ні з місця! — попередив він, побачивши, що Степан нахилився за палицею. — Не руш, бо йому буде гірше! А мені, власне, втрачати нічого.

Степан закляк: гострі кігті Аристарха зупинилися в кількох сантиметрах від Василевого обличчя.

— Отак-то воно буде краще, — зауважив Аристарх. — А тепер давайте поговоримо, як розумні істоти. Значить, так: я його, — він кивнув на Василя, — відпускаю, а ви мені за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?

— Згода! — поспіхом вимовив Степан. — Ми принесемо все, що завгодно, тільки заховай кігті!

— Це можна, — згодився Аристарх. — Та дивися мені, не забудь перелити молоко у миску!

Їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хліба і шматок шинки відклав убік, а у Тані попросив хустину.

— Хазяйка теж не може сидіти на одній травичці, — сказав він і загорнув хліб та шинку у хустину. — Що ж, бувайте здорові!

Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним ішли Василь і Таня.

— Тепер ми повинні скрізь бути разом, — сказав Василь. — Бо хто знає, чого від нього треба ще чекати!

Звісно, він мав на увазі Аристарха.

На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумілий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопці міцніше стиснули в руках ломаки. І недаремно — через хвилину з яру виліз Аристарх. З його рота стирчало кілька стеблин кропиви.

Побачивши дітей, Аристарх з відразою виплюнув кропиву.

— Ну й жалить же, проклятуща, — сказав він. — А ви чого витріщилися на мене? Що, ніколи не бачили роботящого кота?

— Не бачили, — признався Степан.

— То подивіться… А все через вас!

— Чому це через нас?

— Бо після вас лак у СТУПі пішов тріщинами. Варто комусь із людей без дозволу хазяйки забратися до СТУПи, як він одразу тріскається. А з тріщинами вона не полетить.

— А кропива навіщо?

— Новий лак потрібен.

— З кропиви? — здивувався Степан.

— Не тільки. Та кропиви треба якнайбільше. Добрячу копицю. Або навіть дві. — І Аристарх важко зітхнув. — Це ж стільки часу піде! Тижнів два, не менше. А ще кануперу треба, деревію, котячої м'яти… Слухайте, а чому б вам мені не допомогти? — несподівано запропонував Аристарх. — Чому б вам самим не натягати кропиви он туди? — він кивнув у бік самітного будинку.

— Хе, — сказав Василь. — Пошукай дурнів у іншому місці.

Вчорашня поразка, схоже, аніскілечки не вплинула на нього. Взагалі Васько був людиною виключно хороброю. І кожна поразка лише додавала йому сил.

— При чому тут дурні? — образився Аристарх. — Я вам діло пропоную. Чим швидше ми полакуємо СТУПу, тим швидше відлетимо.

Діти перезирнулися між собою, їх це влаштовувало. Бо надто вже мала радість — цілий день не скидати шолома.

— Ми б допомогли, — сказав Степан. — Так тільки ж вам не можна вірити.

— Чому це не можна?

— Тому що ви знову влаштуєте якусь пастку.

Аристарх похитав головою.

— Зараз нам не до пасток. І взагалі я тепер проти того, щоб тримати вас у льосі чи ще десь. Бо хто ж тоді мені їсти приноситиме? А готувати самим у нас немає часу. І взагалі…

— Ну, гаразд, — сказав Степан. — Припустимо, що ми тобі повірили. Але ж є ще й твоя хазяйка…

Аристарх озирнувся, аби переконатися, чи не стежить за ним Ядвіга Олізарівна. Тоді шаснув до яру і через якусь хвилину вже стояв біля дітей.

— Я знаю, що ви хлопці надійні, — сказав він і знову озирнувся, — і те, що я вам скажу, залишиться між нами. Справа в тому, що моя хазяйка зараз немічна, мов дитина, її чаклунських сил вистачає лише на те, аби замаскувати СТУПу. Так що боятися вам нічого. Можете сміливо ходити до того часу, доки лак на СТУПі не засохне. А це трапиться не раніше, ніж через місяць.

— А потім?

— Потім видно буде. Але, гадаю, що хазяйка за вами більше не полюватиме. Учениця може бути слухняною лише тоді, коли її захопити зненацька.

Діти замислилися. Хтозна, може, Аристарх і не обманює.

А Ядвіга Олізарівна і справді почувала себе так, як почуває кожна стара жінка. Вона повільно сновигала від печі до столу з травами, часто сідала на лаву і відпочивала.

В печі горіло багаття. На цей раз воно було справжнім. На ньому стояло кілька горщиків із зіллям.

— І де того Аристарха носить? — пробурчала вона і виглянула у вікно.