Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

— Пані редакторка читали?

— А, «Воля Покуття»! Знаю. Бачила. Ще не читала. Кажуть, але це поки що не підтверджене ще… кажуть, що мовби під плащиком консолідації людей доброї волі проти польського уряду мають скриватися замасковані комуністи…

— А я не сказав би, що так дуже замасковані, пані редакторко. Вистачить прочитати ось — пасквіль проти католицької церкви… а взагалі газета називає себе демократичною. А вони, — хотів підкольнути редакторку, — не будуть вам конкуренцією, бо, бачу… завели в себе «Добрі господарські ради». Ще, чого доброго, заведуть у себе «Жіночий кутик»?

Пані Вільчинська вважала, що на таке можна й серйозно відповісти:

— Можете й не іронізувати, отче канонік! Скажу вам як редакторка, вам, що ніколи не мали справи з редагуванням газети. Не так легко вести цікаві, підкреслюю, цікаві «Жіночі кутики». А нова редакція вже зробила перший крок до знайомства з нами. Попросили нас випозичити їм одне кліше…

— Будьте обережні, пані редакторко. Це ж бо провокація чистої води.

— В чому, отче канонік? В чому?

— В кліше.

— Отець зволять жартувати…

— Ні, я серйозно, пані. Їм так потрібно було вашого кліше, як мені. Вони намацували грунт, наскільки він піддатливий. Все ж таки, хоч там що, ваша газета подекуди виразник настроїв нашівської інтелігенції. Їм цікаво було, як ви поставитесь до них, чи не зігноруєте їх взагалі.

— Можливо, можливо, мені це якось не прийшло на думку. Бо існує такий, я б сказала, міжнародний звичай поміж редакціями і видавництвами — обмінюватись цікавими кліше.

— І ви дали їм те, що вони просили?

— Так, але все ж таки якийсь інстинкт самозбереження відізвався в мені, бо я попросила не зазначувати, що то кліше наше… Це невигідно для нас, але я вважала, що так краще.

— Чим невигідно?

— О, зразу видно, що отець табуля раса[50] в цій справі… Тим невигідно, що без зазначення, чиє кліше, ми втрачаємо авторство для нього. А щодо конкуренції, — аж тепер дійшло до пані Вільчинської, — то скажу правду, що ми у Нашому жодної конкуренції не боїмося… Скільки вже тут народжувалося газет, і всі вони переставлялися на той світ. Один, два, три номери появляться — і адьє!

— Одна «Нова жінка» всіх переживає.

— А так, прошу отця каноніка, бо жінки взагалі витриваліші від чоловіків…

Вони розкланювалися вже, коли пані Вільчинська згадала:

— Я ще хотіла спитати: отець канонік не чули нічого… цікавого?

— Ні… а що… що, прошу?

— Мені казали, але я прошу о дискрецію, що ніби доктор Білинський заходив до редакції тієї замаскованої лівої газети…

Вона сказала, пристанула, вліпивши погляд у породисте, ще й тепер вродливе обличчя Сидора Ілаковича. Горіла знати, яке враження зробить на нього оця сенсаційна звістка.

— Прошу мені дарувати, пані редакторко, але я не вірю. Категорично не вірю. Я дуже добре знаю пана Ореста Білинського і тому рішуче заперечую проти чогось подібного…

Його матове, наче старий мармур, породисте обличчя зайнялося ніжною рожевістю. Був збуджений. Не боронив сумнівного приятеля Гелі. Оборонявся перед можливістю подібного інциденту серед української інтелігенції взагалі. До чого воно дійде, коли й нашівські інтелігенти ловитимуться на пропаганду комуністичної вудочки?

— Не вірю, пані редакторко, і уважаю, що це ваш обов'язок повідомити меценаса Білинського про того роду плітки, щоб він, як людина честі, міг відповідно зареагувати на них. Не вірю!

— Прошу мені теж дарувати, — почала трохи ображена за недовіру редакторка, — але мені говорили люди, яким я не маю підстави не вірити.

Вільчинська втратила всяку охоту доказувати далі свою правоту. Попрощавшись холоднувато, пішла у протилежний бік, хоч могли шматок дороги пройти разом. Була глибоко обурена нерозумною чоловічою впертістю, позбавленою здорового глузду.

Подумала ще: «Чоловік по своїй природі обіймає життєві явища ширше, а жінка з цієї самої причини проникає глибше в істотне».

Шеф, очевидно, не мав на коньяк, бо з самого ранку шукав собі причіпки. Насамперед висипався на Ковальського за те, що запізнився на роботу, хоч сталося це перший раз і того запізнення було не більше, ніж п'ять хвилин. Потім окружною дорогою присікався до Бронка, норови… відповідального редактора «Волі Покуття».

Між іншим, дарма журився Йосиф Завадка, що для нього не знайдеться роботи в редакції, коли ремонт приміщення дійде до кінця. Про ремонт уже й забули, а Йосиф кожний день з ранку до полудня зайнятий, наче у державній установі.

Насамперед редакційна пошта. «Воля Покуття», як і всяка шануюча себе газета, має свою поштову скриньку, а ключ від тієї скриньки доручено самому відповідальному редакторові.

Тим-то сусіди щоранку мають можливість бачити, як відповідальний редактор з портфелем під пахвою виходить з своїх воріт і крокує в напрямі пошти.

Хто працював на такій посаді, тому, слухайте мене, і пояснювати нічого, а хто не працював, тому не передаси звичайними людськими словами того відчуття, коли ти з трепетом відчиняєш скриньку, всуваєш туди руку й намацуєш купу листів, обмінних газет, подекуди й грошові перекази.

Щось схоже відчуває людина (але це дуже мізерне порівняння!), коли спотикнеться в лісі й неждано відкриє під ногами цілу родину справжніх грибів.

Людина з портфелем — це вже, як каже Бронків шеф, «прошу я вас, службовець». Правда, доводиться носити не тільки пошту. «Воля Покуття» ще не доробилася, щоб тримати спеціального посильного. Тому Завадка часто носить редакційні матеріали до друкарні й забирає звідтіль верстку. Для безідейного простака сумісництво може видатись досить дивним, але Йосиф Завадка, слухайте ви мене, не має себе за посильного, а за клієнта, так сказати б, господаря газети, який навідується до друкарні, аби підігнати чи направити справу. А цього саме не може стерпіти Кость Філіпчук, ніби кішка почепленого на хвіст калатала.

Слухайте ви мене, певно, можна б не раз щось недобачити і дарувати, чи то недоброякісну фарбу, чи криво відбитий рядок, якби… якби справа не з Костем Філіпчуком. Йосиф хоч у капуцінькій мірі бере реванш за знущання над Бронком, за свої власні приниження, врешті. Коверзує тепер ним, як багата дівка женихами, а той драбуга у вічі мовчить, а позаочі виливає свою жовч перед сином.

До того ж ще й Олекса цього ранку вивів Бронка з рівноваги.

— Я маю тобі щось переказати, — відтягнув його вбік. Бронко шарпнувся. Не любив конспірації на людях.

— Говори, — подивився на нього поглядом, що міг