Читати книгу - "Навіжені в Перу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Потому я зачинив слона, залишивши йому кілька кілограмів сіна, і ми втрьох залізли в кабіну. Маруся від надлишку почуттів схопила мене за руку і схвильовано прошепотіла: «Молодець». Тьомик розмашисто перехрестився, осклілим поглядом втупившись у дорогу. Я діловито сплюнув крізь вікно, завів двигуна, і ми рушили.
Їхали, треба сказати, важко, дуже важко. Майже шість тонн живого м’яса у кузові — це вам не іграшки. Наш транспортний засіб скрипів, крехтів, чиргикав і стогнав, підвиваючи від напруги двигуном. Але їхав. Повільно, з натугою, та все ж просувався вперед. На щастя, Ліма розташована посеред практично пласкої рівнини на півдні найбільшої перуанської пустелі Сечура, тому по дорозі зовсім не траплялося пагорбів чи крутосхилів, куди вантажівка могла б і не вишкрябатися.
Тьомик раз за разом поправляв кашкет, Маруся накручувала волосся на палець. Нервували. Та що там казати, у мене теж по нервах проскакували іскри — щоразу, коли у світлі фар проступала самотня фігура на тротуарі або ж на зустрічній смузі з’являлася невідома машина. «Головне — це виїхати за межі столиці», — гупало гарячою кров’ю у скронях. На Панамериканській магістралі нам навряд чи загрожує зустріч з ревнителями закону, думав я. Принаймні не цієї ночі.
А проте виїхати зі столиці виявилося далеко не просто. Сьогоднішня Ліма — це велетенський мегаполіс — друге по величині (після Каїру) місто, розташоване в пустелі. Перуанська столиця складається з трьох дистриктів: на півдні — елітний Мірафлорес, посередині — історичний центр з палацами, церквами та резиденціями іспанської доби, і на півночі — найбідніші квартали, де в глиняних халупах животіють сотні тисяч невдах, що прийшли з пустелі чи спустилися з Анд у пошуках кращого життя, але так і не змогли знайти роботи. Отож для того, щоб дістатися на Панамерикану, нам треба було спершу проїхати історичний центр та північні жебрацькі квартали.
Негаразди почалися вже при наближенні до центру. На одному з поворотів я несподівано відчув, що машина якимось дивним чином самовільно розхитується.
— Чуваки, ви нічого не відчуваєте? — спитав я, пригальмувавши.
Поки я задавав питання, вантажівка, скрипнувши гальмами, повністю спинилася, але… не перестала розкачуватися з боку в бік. Амплітуда коливань була чималенькою — нас хитало, наче на невеличкій яхті під час шторму.
— Землетрус?! Це землетрус!!! — верескнула дівчина.
— Рятуйте! — залементував мій товариш.
— Бляха-муха, тільки цього ще не вистачало! — скрикнув я.
За лічені секунди Артем, Маруся та я викотилися з машини на дорогу. Щойно опинившись на рівному асфальті, ми з подивом узріли, що розкачується лиш наша будка на колесах, а земля під ногами лишається цілковито нерухомою.
— Що за фігня? — протягнув Тьомик, почісуючи потилицю.
Я підійшов до кузова, розчахнув дверцята і зазирнув усередину. Джумбо стояв з напівзаплющеними очима, щось тихенько дудів у триметровий хобот і гойдався туди-сюди, розмірено переступаючи з ноги на ногу[25], мов розповнілий балерун на розігріві. Від таких па ресори на колесах жалібно поскрипували. До речі, мелодія, яку наспівував слон уві сні, чимось нагадувала музикальну заставку до старого нінтендівського «Супер Маріо».
— Все нормально, — заспокоюю своїх товаришів, — я читав про це в Інтернеті. Він просто тупцяє на місці уві сні. Таке з цими клаповухими бовдурами трапляється…
Мої супутники полегшено зітхнули. Відтак, не гаючи часу, ми забралися назад у кабіну і посунули далі. Невдовзі успішно проминули Плаза де Армас, центральну площу, і продовжили впевнено рухатись на північ.
Тож ми їхали, їхали, а потім… раптом перестали їхати. Причому перестали так різко і з таким скреготом та грюканиною, наче у машини колеса повідлітали. Тьомик ледь не вилетів через лобове скло, а Маруся з гучним «ай!» буцнулась головою об торпеду. Потому запала глуха тиша.
— Що це було? — перелякано прошепотів мій напарник.
Будка не розхитувалась, і це мене чомусь страшенно насторожувало. А ще мені здалось, що машина наче понижчала, і це, бляха, насторожувало ще більше.
— Ану вискоч подивись, — так само шепнув я.
Артем неквапом виліз із кабіни, підійшов до капоту, а тоді печально подивився на мене крізь лобове скло і убивчо-незворушним голосом проказав:
— Чувак, у нас повідпадали колеса.
— Йоманарот!!! — заволав я і кулею вилетів з кабіни. — Цього не може бути!
Одначе Тьомику не примарилося: всі чотири колеса роз’їхались врізнобіч і лежали зараз дисками догори, причавлені днищем машини.
— Всьо, — розвісив вуха Тьомик, — нам тепер гайки.
На довершення всього Джумбо голосно чхнув, внаслідок чого покрівлю будки зірвало й відкинуло геть, наче поривом ураганного вітру. Далі мастодонт вистромив допитливу мордяку над кабіною і зацікавлено позирав на нашу трійцю, неначе промовляючи: «Шо такоє? Чьо стоїмо?» А потім знову взявся ритмічно хитатися, розтоптуючи жалюгідні залишки транспортного засобу і тихенько виспівуючи лейтмотив з «Маріо».
— Максе… Максе… — тремтячим голосом прошепотіла Маруся. — І що нам тепер робити? — в очах дівчини застиг невимовний відчай.
Я глитнув слину і прошипів:
— Я не знаю.
— А як же твій план? Як же твоя супер-блок-схема, де все передбачено?
— Дівко, я не міг спрогнозувати, що у вантажівки відваляться всі чотири колеса зразу… — грубо відрубав я.
Отож ситуація була ще та. Ніч. Ліма. Ми стирчимо посеред безлюдної вулиці в кількох кварталах від історичного центру. Перед нами — машина без коліс і з погнутою бляшаною будкою. В будці сидить поцуплений із зоопарку слон. А до Трухільйо — 540 кілометрів.
— У тебе є запасний план? — трохи оговтавшись, звернувся до мене напарник.
Я гарячково обдумував, як вибратися з халепи.
— Запасного нема. Але знаєш… у нас все ще є генеральний, тільки тепер він трохи помінявся, — загадково відказав я.
Затим, тихенько лаючись та бідкаючись на свою лиху долю, я випхав слона з будки. Джумбо щось ображено воркотав, але не опирався і слухняно вийшов на вулицю. Понурою велетенською громадою він вимальовувався наді мною у темряві ночі. Поодалік, вирячивши від страху та відчаю очі, тупцяли Артем з Марусею. Якби якийсь перуанець випадково наткнувся зараз на нашу компанію, то, певно, з’їхав би з глузду з перестраху.
Кількадесят секунд я напружено оглядав вайлувату тварину, сумніваючись, що він піде слідом за мною. Здавалося, легше зсунути з місця гору. Одначе вибору не було: я став до нього в півоберта і поманив рукою. Джумбо рвучко підняв хобота, замахнувся і… м’яко поклав його на моє плече. Маруся скрикнула, прикривши рот долонькою. Я теж ледь не наваляв у штани, причому як спереду, так і ззаду. Нічого страшного не трапилось: слон не задушив і не пошматував мене. Зібравшись з силами, я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.