read-books.club » Сучасна проза » Письменники про футбол 📚 - Українською

Читати книгу - "Письменники про футбол"

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Письменники про футбол" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 55
Перейти на сторінку:
А він же зовсім сопляк — на три роки молодший за тебе, друзяко. Все моє єство закипає, як тільки починаю про це думати. Сто вісімдесят тисяч євро на місяць! І це без преміальних! Уявляєш? Декому такої суми вистачило б на все життя…

— Максе, — голос мого друзяки напружено бринів, — кажи, що ти задумав!

— Я хочу поміняти вас місцями, — хутко пролопотів я.

— Що-о?!! Ні!

— Усього лиш на місяць!

— Ні!!

— Ти ж колись хотів стати артистом. Я дарую тобі нагоду зіграти найкращого молодого футболіста Європи!

— Ні, ні і ще раз ні-і-і!!!

Я починав дратуватися:

— Та що з тобою таке, чувак? Мізки прокисли чи що? Продуй свої звивини, Тьомо! Перетруси стружку в голові! Тобі потрібно буде протриматись усього лиш тридцять днів, щоб отримати місячну платню. А це майже двісті кусків євро!

— Невже ти гадаєш, у клубі не здогадаються, що їм підсунули фальшивого Реймандо Джуніперо?

— Не сміши мене! Звісно, ніхто нічого не помітить. Спершу ти пройдеш усілякі медогляди, потім тобі, безперечно, нададуть певний час на акліматизацію та облаштування в Україні. В найгіршому випадку — інсценуй травму на тренуванні. Це ж усього лиш місяць, чувак! А тоді — ми станемо казково багатими! Якщо все піде по плану, нам потім цілий рік не доведеться нікого обманювати чи махлювати.

Тьомик насупився і замовк. Хлопець так сильно думи думав, що аж брови ворушилися. Зрештою він озвався:

— Добре, мій друже-комбінаторе, а що ти скажеш на це: куди ти збираєшся дівати справжнього футболіста?! Та ще й на цілий місяць, га?

— Що за дурна звичка, перейматись усякими питаннями, які не входять у твою компетенцію? — форкнув я. — Джуніперо я беру на себе! Твоє діло: поїхати на торпедівську базу і протягом чотирьох тижнів «косити» під Реймандо. Все! Ти тільки подумай: відмінне харчування, режим, заняття на свіжому повітрі — ну чим не санаторій, бляха-муха! Чого ти викаблучуєшся, чесне слово?

Тут я мушу на хвильку перерватися і зробити офіційну заяву.

Шановні читачі, а особливо — вболівальники ФК «Торпедо» (Київ)! Я з дитинства є палким шанувальником футболу в цілому і затятим фаном «Торпедо» зокрема. Визнаю, я намірявся поцупити гроші з казни свого улюбленого футбольного клубу і через це, повірте, почувався кепсько. Однак саме цим я збирався й обмежитись. Клянусь! Мої плани не йшли далі вилучення нещасних 180 тисяч євро із зарплатного фонду «Торпедо» (а це, погодьтеся, мізер для команди такого рівня!). Поклавши руку на серце, я присягаюся: якби я знав, у що виллється моя невинна оборудка з підміною Реймандо, якби я хоч на секунду зазирнув у майбутнє і побачив, якої непоправної шкоди буде завдано репутації клубу, якби якоїсь миті у мене сталось просвітління, і я усвідомив, що абсолютно безпечна афера виллється у свинство, яке в буквальному розумінні поставить на межу руйнації таку чудову команду, я власноручно задушив би Тьомика, а сам — віддався б на поталу своїм кредиторам. Зуб даю! Але, на жаль, я не провидець. Я навіть не здогадувався, що може статися, якщо запустити мого друзяку Тьомика на тренувальну базу «Торпедо».

Хвилин із п’ять ми з напарником нахмурено німували, час від часу кидаючи один на одного гнівні погляди. Тьомик вважав мою задумку абсолютно божевільною і не хотів у це вв’язуватись. Одначе сума прибутку була направду неймовірною. Рідко, ой як рідко вдається крутнути оборудку, чистий вихлоп із якої сягнув би 180 тисяч євро. Справжній джек-пот!

— Що робимо з «доданою вартістю»? — глухо, наче із погреба буркнув мій колега. Так поміж себе ми називаємо прибуток від махінацій. Ну, по-науковому.

— 60 на 40… 60 — мені.

— Чого це раптом?

— Тому що це моя ідея.

— Але не забувай, що саме мені її втілювати!

— Краще ти не забувай, що поки я не позбавлюсь Реймандо Джуніперо, втілювати тобі нема чого… Добре, як для тебе друже, я згоден на рівний розподіл — 50 на 50.

Тьомик рішуче захитав своєю кудлатою макітрою:

— 70 на 30, я забираю більшу частку.

— Ах ти ж бандит! Мерзотник! Хапуга! — від злості я аж ляснув долонею по дивану. — Нізащо!

Втім, трохи заспокоївшись, я висунув нову пропозицію.

— 40 на 60. Ти береш 60 %.

Тьомик миттю посміхнувся і, простягнувши мені руку, мовив:

— Згода! 40 на 60, і я нічого не хочу знати про те, як ти усуватимеш Реймандо.

Я хмикнув і неохоче потиснув його правицю.

6

Приблизно через двадцять годин я передзвонив Артему:

— Чувак, привіт!

— Здоров!

— Як ти?

— Та ніяк… Трохи хвилююся. А ти як?

— Спати хочеться, але я тримаюся, — я намагався говорити якомога бадьоріше, сподіваючись заразити своїм оптимізмом Тьомика. — Я владнав питання з Реймандо.

— Як?

— Не питай. Тобі зовсім не обов’язково про це знати. Краще хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся у кеди і дуй до мене. Я чекаю тебе на Софіївській площі навпроти готелю «Hyatt».

Через сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перейшли майдан і спинилися прямо біля входу до «Hyatt’y», велетенської темно-синьої будівлі зі скла.

Я був одягнутий у тісний діловий костюм від «Вороніна» і для солідності прихопив із собою папку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався у шортах та спортивній куртці.

— Ну і що ти придумав? — спитав мене Тьомик.

— Оскільки грошей на те, щоб зняти номер у цьому кошмарному стійлі у нас немає, — я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, — просто стоятимемо на вулиці перед входом.

— І що?

— І нічого, телепню. Нас скоро заберуть, і при цьому ніхто не запідозрить, що ми навіть не заходили всередину «Hyatt’y». Ми ніби щойно вийшли звідти, затямив?..

Я не помилився. Незабаром до готелю підкотив довжелезний седан «Мегcedes S555» і загальмував поряд із нами. З вікна висунувся одутлий рожевий писок із жмутками безбарвного пушку навколо вух та на тім’ячку.

— Хелоу, ґайз! — бризкаючи слиною, закричала мордочка із «Мерседеса». — Хав а ю? Бачу, ви вже чекаєте!

— Це — Міша Шимпанзюк, головний селекціонер клубу, — шепнув я на вухо Тьомику. Артем кивнув. — Прикидайся, що пам’ятаєш його. Він кілька разів зустрічався з Джуніперо в Італії.

Мій напарник вичавив із себе дурнувату усмішку і махнув до прибульця рукою.

— Хельоу! Хельоу! — закричав я, намагаючись імітувати італійський акцент… А серце нестримно стукотіло: я безумно переживав, щоб Міша, бува, не розпізнав у Тьомику підставу.

Однак селекціонер нічого не запідозрив, і я зітхнув із полегкістю. Окрім Шимпанзюка більше ніхто в ФК «Торпедо» не зустрічався з Реймандо Джуніперо особисто.

— Ви хто будете? — звернувся головний селекціонер до

1 ... 21 22 23 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Письменники про футбол», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Письменники про футбол"